Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Здивовано кліпаючи, я дивилася на свою руку. Де на зап'ясті з'явилися три блакитні смужки, що світилися… і одна з них, раптово почервонівши, спалахнула і зникла. Після чого дві інші, повільно зблідли, розчинилися — наче згасли.

Це було дивно: прокинутися з розумінням того, що всередині тебе росте інша людина. Нехай живіт поки не починав рости, а до перших ворушінь залишалося чимало часу, я чітко та ясно відчувала його присутність. Не тільки знала, бо це знання перекочувало на мою пам'ять! Саме відчувала.

Ще дивніше було чітко й ясно усвідомлювати, що жінка, яка лише минулого вечора була в цьому самому тілі, не відчувала до цієї маленької людини зовсім нічого. Ніякої ніжності, очікування, трепету... просто байдужість з дещицею роздратування через те, що з вини цього чоловічка вона кілька тижнів мучилася від нудоти, не могла переносити різкі запахи і попивати вечорами улюблене вино. А ще — гидливо морщилася від спогадів про те, як нав'язаний батьками чоловік, в одну з ночей, дуже делікатно зачав їй цю дитину, після чого її більше не турбував.

Здригнувшись, я торкнулася долонями живота, і вже за хвилину зрозуміла, що щиро посміхаюся, навіть на мить не сумніваючись: попри все, я стану для цієї дитини мамою, яка буде щиро, усім серцем любити свого малюка.

Вже постфактум я зрозуміла, що цей нехитрий рух був першим, що я зробила, опинившись у новому тілі.

А другим був погляд, кинутий на чорний браслет на моїй руці.

Браслет, який з кожною секундою ставав дедалі прозорішим.

У голові крутилися невиразні спогади минулої власниці тіла. Про те, як вона, лежачи в маренні після отруєння, затуманеними очима дивилася на чоловіка в чорному плащі з каптуром, з-під якого нічого не було видно, крім яскраво-блакитних очей. Чоловіка, який одягнув цей браслет їй на руку, перш ніж свідомість покинула її.

…Але вже за мить, коли загадкова прикраса повністю зникла, цей ефемерний спогад теж випарувався. А я, піднявшись у ліжку, притиснула долоню до голови, що запаморочилась.

Маргарита.

Саме так її звали, без жодних скорочень.

Ну, принаймні, до нового імені звикати не доведеться.

— Ох, слава богам! Пані прийшла до тями! — зненацька пролунало з протилежного кінця кімнати. Лише краєм ока я помітила служницю, яка, махнувши спідницею, вибігла в коридори.

І лише після цього я озирнулася.

Розкішна кімната в ніжних персикових тонах. Скрізь картини, всякі вази та статуетки. На столі – квіти, кремові троянди, легкий запах яких приємно розпливається у повітрі. Велике м'яке ліжко з шовковими простирадлами... стиснувши які, я проти волі згадала, як прямо на ньому дівчина, що нещодавно була на моєму місці, лежала на спині і з огидою кривила губи, поки її чоловік, намагаючись бути якомога ніжнішим, намагався зачати спадкоємця.

Так, до чоловіка, за якого Маргариту видали заміж, у неї не було навіть тіні симпатії. Всі думки дівчини все ще кружляли навколо привабилвого аристократа з її рідного міста, стати дружиною якого вона сподівалася до останнього. І, здається, навіть зараз була б не проти, якби він з'явився раптово в столиці, щоб запропонувати їй себе як коханця.

Я ж спробувала згадати все, що вона знала про свого чоловіка, верховного королівського некроманта... і зрозуміла, що цих знань практично немає. Аркадій Фрост був зовсім байдужий до своєї дружини, і дізнатися про нього хоч щось вона навіть не намагалася. Ну, а я відзначила, що цей чоловік взагалі-то на мій смак, і зловила себе на тому, що губи витягнулися в дивній усмішці.