Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Рrosze,[36] — сказала вона, міряючи мене веселим поглядом.

— Ваrdzo dziekuje[37]

Панночка усміхнулась і чемно кивнула головою:

— Do widzenia![38]

Я розпечатав конверт, і мені перехопило подих від здивування. У лист була вкладена фотокартка. Ванда і Віктор Живецький сиділи в траві серед квітів на полонині й руками посилали мені поцілунки. В це нелегко було повірити.

Ванда писала, що немає зла, яке не повертається добром. Я подумав, що таки так. Один раз слуга не підмітав — і те панові на руку, бо вимів би коштовний камінець. Чорта крути за хвіст, а він радий: довший хвіст виросте. Попробуй нашкодити! Медична комісія видала Живецькому білу картку, він заснував у своїх горах майстерню по виробництву карабінних деревець, одружився з Вандою і не може надякуватись голодному сватові з Галичини. У Львові поменшало на одного жовніра, а в Польщі стало більше на одного зброяра. Це теж логіка життя.

Я пішов ночувати до льоху, де була Миколина друкарня, на старовинному Волинському тракті. У цьому районі міста найміцніше трималися місцеві традиції. Варшавські соціологи виробляли новий погляд на традиції. «Український прапор» писав, що, на їх думку, з сучасних рис життя важко судити про рівень культури народу. Гомеостаз гальмує розвиток соціального організму, і з цим треба «рішуче боротися». З будинків уздовж Волинського тракту жандарми позстругували гіпсові китиці калини, під час обшуків реквізували киптарі й вишиванки. Якось уночі я бачив, як вивозили мармурове погруддя Шевченка. Отже, комулятивний характер нашого пізнання дозволить нам невдовзі відчути всі блага «вищої культури». Перед людиною відкриваються «нечувані в історії можливості для самовдосконалення». Незабаром її взагалі ніщо не зв’язуватиме. Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом…

У льоху хтось був перед моїм приходом. Надворі було досить холодно, а тут і поготів. Я побачив на столі яєчну шкарлупу і шматок свіжого справжнього хліба. Видко, тут побував хтось з нашої комуни, але не залишився ночувати через стужу. Я накинув зсередини на двері залізну штабу, постелив на столі куртку, склавши під голову рукав на рукав, зняв блузу і сорочку — мене біда навчила: я з головою накривався сорочкою, накинувши зверху блузу, і зігрівався власним диханням, бо сорочка набирала вільгості й не пропускала тепла. Задекувавшись, я почав частіше дихати. Дрож в тілі швидко вгамувалась. Тепер можна було півгодини помріяти. Голоду я не відчував, але вирішив думати про їжу. Я згадав, як одного разу приніс з поля четверо сіреньких з крапочками яєць і кілька цибулин. Того дня я приголомшив хлопців. Вибивши яйця в миску, я накришив цибулі і добре посолив. Ми вмочували хліб у цю мішанину. Ніхто з нас не знав досі таких розкошів.

Я вмію готувати інші присмаки: хлібець з кормових гарбузів, маківники з грису, суп з лопухів. Коли я падаю з ніг від зморення, голова моя працює. Стану над жмутом бурячиння, і до мене приходять десятки ідей, як це бурячиння зробити не тільки їстівним, але й приємним на смак.

Я ще подумав: «От якби прокинутися в Кратовій Канаді двохтисячного року!»[39] Але на цьому не закінчилося. До мене навідалися Ванда з Віктором Живецьким. В одній приказці говориться: гість — невільник, де посадять, там і сиди. Проте мої нічні відвідувачі почали танцювати. Я ввічливо попросив їх дати мені спокій. Вони не вгомонялися. Тоді я їм продекламував:

Я — Долі син, котра дарує благо,

І не страха мене ніякий встид,

Ось моя мати! Місяці ж — це браття,

Які мене підносять, то кидають.

Такий мій рід — і іншим я не буду,

І мушу знати я походження своє.[40]

Слова ці дуже збентежили Ванду. Вона схопила Віктора за руку, вони стали маленькими дітьми і чимдуж пустилися втіками. Я з вдячністю згадав мудрих професорів, які навчили нас цих заклинань. Дарма що їх важко розтлумачити. Очевидно, заклинання такими й повинні бути. «Всякоє іздиханіє хвалить господа бога». Дотям, до чого воно. Зате яка магічна сила! Скажеш ці слова блудній душі, і вона не тільки дасть тобі дорогу, а й знайде стежку до місця спокутування гріхів. Це могутнє заклинання я перейняв у Левадихи.

Спав неспокійно. Сорочка з плечей сповзла, я так передриготів, ніяк не міг зігрітися. На які хитрощі лише не пускався: пробував уявити, що зліз щойно з теплої селянської печі, що надворі жнивна спека, що п’ю гарячу каву, — дідька лисого, не відігрівався. Сонечко золотило червінь, листопадових тополь, на тротуарах енергійно вибивали каблуками дроб бліді зі сну панянки, гуркотіли вози, навіть уперше після війни продзвонив вулицею трамвайний вагон, — а мене ніщо не зворушувало і не тішило.

Мені мало було підвальних нічниць, то доправив Опольчик. Він чергував на пропускному пункті. Я привітався. Опольчик глянув поверх мене і відвернувся. Образився на мене. Але чого? Може, не треба було йти від нього? У мене після цього був такий настрій, що якби плебей, рятуючи доньку від патрицієвих рук, зарізав її на міській площі, я перший закликав би народ до бунту. Тоді Аппій Клавдій повісився б у тюрмі, і влада перейшла б до народу.[41]

Я працював «без ентузіазму». Колоди на дрова колов надвоє-натроє, подвір’я підмів абияк, а картоплі настругав «з очима». Адам всіляко намагався розвеселити мене, та для цього він був прісною натурою, а я, з свого боку, не заохочував його. Мені здавалося, що хоч тут я можу бути господарем. Усім зась до мене! Зась, панове! Стребивши шмат вареної яловичини з картоплею, я наладував торбу хлібом і з демонстративно піднятою головою пройшов через пропускний пункт. Куточком ока я бачив, що Опольчик стежить за мною. Я вже був на вулиці, коли він покликав мене.

— Пане Повсюдо, не збагну, що з вами сталося.

— Третій день не перестає боліти голова, — збрехав я.

— Ходімте, в мене є порошки.

— Пробував.

— Це недобре, мене так само зчаста похоплює, - заквоктав бравий капітан.

— Ви читали Хельтмана,[42] пане Опольчик?

Він заперечливо покрутив головою.

— Цікаво пише, чортяка, — сказав я. — Я вам його дістану, коли хочете.

— Буду вдячний.

— Він вважав, що польське відродження повинно завершитися соціальною революцією. «Я вб’ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не знаєш». Я вивчаю польську історію. Послухай лишень. «Хто