Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Трилогія смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Трилогія смерті"

441
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Трилогія смерті" автора Рей Бредбері. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 208
Перейти на сторінку:
мене став Рой.

Ґрок усміхнувся такою широченною усмішкою, неначе все життя був мені другом.

— Чого це док так заметушився? — спитав я його. — Що воно діється?

— Не звертайте уваги, — відповів Ґрок, спокійно дивлячись на двері комісаріату. — Об одинадцятій ранку студійні задвірки затряслися, немовби туди врізався айсберг. І як забігали шаленці-божевільці, як зачали випомповувати воду! А я радію, коли бачу стількох людей, виведених із рівноваги. Тоді я забуваю свою сумну роботу — перетворювати заляпаних мулякою качок Бронкса на бруклінських лебедів, — тут він замовк, щоб полизькати свій фруктовий салат. — А ви що думаєте? Який такий айсберг врізався в наш любий «Титанік»?

Рой відкинувся на спинку крісла й відповів:

— Щось там сколотилось у теслярні.

Я метнув у Роя лютий погляд. Станіслав Ґрок напружився.

— Ах, так, — звільна зронив він. — Там виникла невеличка проблемка з морською коровою — вирізьбленою з дерева жіночою постаттю, що має попливти на «Баунті».

Я під столом штурх Роя ногою, а він тільки похилився вперед:

— Але ж то запевне не той айсберг, який ви згадали?

— Ах, ні! — засміявся Ґрок. — То не арктичне зіткнення, а перегони аеростатів! І всіх газобалонних продюсерів та побігаїв студійних терміново скликають до кабінету Менні. Когось витурять. А тоді… — Ґрок жестикульнув у напрямі стелі своїми крихітно-ляльковими ручками, — падіння вгору!

— Що-що?

— От викинули чоловіка від «Ворнерів», а впав він нагорі — у «МҐМ». Іншого відфутболили в «МҐМ», а впав він ще вище — у «20-му сторіччі». Отакі падіння вгору! Закон Ісаака Ньютона навпаки! — Тут Ґрок помовчав, усмішкою схвалюючи свій жарт. — Ах! Але ж ви, горопашний сценаристе, нізащо не спроможетеся, коли вас викинуть, упасти вище — тільки нижче! Я ж…

Тут він затнувся, бо…

Я придивлявся до нього десь так, як тридцять років тому вглядався у свого дідуся, навіки померлого у спальні на другому поверсі. Ота щетина на блідо-восковій дідусевій шкірі, оті повіки, які наче погрожували от-от розлупитись і випустити на мене лютий позирк, що сніговою королевою цілісінький людський вік був заморожував мою бабусю у вітальні, — усе-все те кинулося мені у вічі, мов ясний Божий день тієї миті, завдяки оцьому ленінському некрокосметологові, котрий усівся собі навпроти мене чортиком, що допіру вискочив зі своєї коробочки, й по-мишачому гризяв свій фруктовий салат.

— Це ви, — чемно поцікавився він, — придивляєтеся, вишукуючи стібки понад моїми вухами?

— Ні-ні!

— Так-так! — потішено ствердив він. — Бо всі ж так само придивляються! Ось, гляньте!

І він похилився наперед, крутячи головою то ліворуч, то праворуч і демонстративно відтягуючи шкіру вздовж лінії волосяного заросту, а потім на скронях.

— Боже! — вигукнув я. — Яка тонка робота!

— Ба ні! Довершена!

Адже ті тонесенькі рисочки були просто тінями, а якщо й були колись такі стібочки, мов блохи покусали, то все воно давно зажило.

— І це ви?.. — запитав я, не договоривши.

— Чи я сам собі зробив операцію? Вирізав собі власний апендикс? Я десь чи не схожий на ту жінку, котра втекла з Шангрі-Ла й так зморщилася, що обернулася монгольською сливкою!

Ґрок засміявся — й зачарував мене своїм сміхом. І не було ж такої хвилини, аби він не веселився. Так і здавалось: як перестане він сміятися, то зітхне востаннє й помре. Завжди в нього це щасливе дзявкання, ця приклеєна усмішка.

— Що ще? — запитав він, укмітивши, що я придивляюся до його зубів та губ.

— А що є такого смішного, — поцікавився я, — що ви завжди смієтеся?

— Та все на світі! Ви бачили коли-небудь фільм, де головну роль грає Конрад Вейдт?

— «Людина, що сміється»?

Моя обізнаність немов змішала Ґрока з брудякою.

— Та ви брешете! Не може бути, щоб ви його бачили!

— Моя мама була схибнута на фільмах. Вона забирала мене зі школи — у першому, другому, третьому класі — й вела до кінотеатру, щоб я побачив Пікфорда, Чейні, Чапліна. І… Конрада Вейдта! Цигани так покраяли йому рота, що до кінця свого життя він не міг перестати усміхатися. Аж тут він закохується в сліпу дівчину, неспроможну бачити його жахливу усмішку, але зраджує її, та коли принцеса зневажливо його проганяє, він приповзає, плачучи, до своєї сліпої дівчини, й вона втішає його своїми незрячими руками. А ти сидиш на своєму місці в пітьмі «Еліт-Сінема» й плачеш. Кінець.

— Боже мій! — вигукнув Ґрок, майже переставши сміятись. — І що ж ти за таке блискуче-сліпуче дитя! Так! — усміхнувся він. — Я і є той Вейдтів герой, але не цигани викарбували мені ці усмішки. Самогубства, убивства й замахи зробили це. Коли тебе загребли в масовому похованні разом із десятьма тисячами трупів, а ти дерешся нагору крізь блювоту, аби вхопити повітря, бо тебе тільки застрелили, але не вбили. Відтоді я ні разу не торкнувся до м’ясива, бо воно тхне вапняною ямою, трупом і не похованою як слід різаниною. Отож мені тільки й лишаються, — показав він на свій салат, — фрукти. Салати. Хліб, свіже масло та вино. І, за ходом справи, я пришив собі й цю усмішку. Фальшивим ротом борюся з правдивим світом. Перед лицем смерті чом би й не похизуватися оцими зубами, хтивим язиком чи сміхом? До речі, то я відповідальний за те, що ти тут!

— Що я тут?

— Я сказав Менні Ляйберу взяти Роя, твого дружка-тиранозавра. А ще я сказав, що нам потрібен хтось такий, хто писав би так само гарно, як Рой — фантазує. Вуаля! Ось ти й тут!

— Дякую, — поволі проказав я.

Ґрок красувався, мов павич, над своєю стравою, тішачись тим, як я витріщаюсь на його підборіддя, рот, чоло.

— Ви ж капітал могли б нажити на цьому, — сказав я.

— Уже й наживаю, — запевнив той, відтинаючи кружальце ананаса. — Студія платить мені наднормово. Їхні зірки вічно як не одутлі після пиятики, то з довбешками, розбитими об шибки своїх автівок. «Максимус-Філмс» от-от закриється через страх, що я від них піду. Дурниці! Я звідси нізащо не вшиюся. І щорік молодітиму, надрізаючи та зашиваючи, аж поки шкіра моя так напнеться, що коли усміхнусь, то мені очі повилазять! Отак! — і він продемонстрував це. — Бо назад я ніколи вже не повернуся. Ленін вигнав мене з Росії.

— Мертвяк вас вигнав?

Тут до нас перехилився, дослухаючись, страшенно задоволений Фріц Вонґ.

— Ґроку! — лагідно мовив він. — Поясни, як це. Ленін із порожевілими щічками. Ленін із молодечими зубами й усмішкою на вустах. Ленін із новими очима й навіть кришталиками. Ленін без родимки та з підстриженою цапиною борідкою. Ленін, Ленін… Розкажи!

— Усе дуже просто, — відказав Ґрок. — Ленін був покликаний

1 ... 91 92 93 ... 208
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трилогія смерті"