Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Слiди на дорозi 📚 - Українською

Читати книгу - "Слiди на дорозi"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слiди на дорозi" автора Валерій Ананьєв. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93
Перейти на сторінку:
Механ, — пролунав голос Фріца.

— Здарова.

— Як у тебе справи?

— Непогано. У Києві з дівчиною.

— Ну, нічого собі! Ми значить в АТО тут дупи морозимо січневим морозом, а ти там у затишку й теплі.

— Ну якось так. Мені тебе пожаліти? — піддів я.

— Постараюсь прийняти це як чоловік, — засміявся мій давній товариш.

— Слухай, як там у вас обстановка?

— Ми тут недалеко від Донецького аеропорту. Пострілюють.

Ми ще поговорили хвилин десять. А коли поклав трубку, мене не залишала думка, що час повертатися.

У частину мені потрібно було повернутися післязавтра, але я приїхав на день раніше й одразу попрямував до свого командира батальйону.

— Товаришу майоре, дозвольте.

— Так, заходь.

— Товаришу майоре, дозвольте, я відправлюся до третього батальйону?

— Тобто?

— Ну, як я був раніше відряджений до третього бату. Ми зараз у ППД, а у них бої. Я тут не потрібний, а там від мене користь буде. Я механік-водій, а вони єдині в бригаді, у кого ще залишилися БМД.

— Ні. Мені потрібні люди тут. До того ж, скоро і ми виїжджаємо.

Я був упевнений, що навесні я звільнюсь, і мені хотілося встигнути зробити якнайбільше. Я трохи засмутився, що мене не пустили до хлопців, які для мене стали рідними, але, і в своєму баті я міг бути корисним, тим більше, що за словами Комбата, ми теж скоро виїжджаємо. Добре, хоч Компас відновився після свого поранення — не так сумно буде.

Я спробував набрати Фріца, але у нього, як зазвичай, не відповідав телефон. Вирішив набрати Командира, щоб запитати, як у них справи.

— Алло?

— Командире, це механ.

— Ааа, привіт.

— Відпрошувався у свого начальства, щоб до вас відправили, але не дали добро. Як у вас справи?

— Сьогодні вранці був бій. Довелося відступити. Фріц загинув.

Армія — зло. Але сьогодні, це потрібне зло. Благополуччя всього світу будується на крові, і ми — ті виродки, які проливають кров заради цього світу.

Ми люди, що проливають кров заради миру, як би абсурдно це не звучало. Ми — витратний матеріал. Ресурс. А коли ми виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль. Передумови до цього я вже бачу в своїй поведінці та думках. Напевно, після того, що ми тут робили і бачили, там нам і місце.

— Алло.

— Привіт. Завтра вранці їдемо в АТО. Тому збирайся і біжи в казарму, — це був голос мого командира відділення Компаса.

— Слухаюсь, товаришу сержанте, — радісно відповів я.

Зібравши сумку і викинувши всю їжу з кімнати, я прийшов, ні, примчав у бригаду.

Вранці ми завантажились у БТРи і поїхали туди, куди мене так тягнуло. Хтось ляпнув, що ми будемо допомагати виходити хлопцям у Дебальцевому з оточення. Тож настрій у всіх був більше ніж бойовий. Ніч ми перечекали в Костянтинівні в якомусь занедбаному багатоповерховому будинку, а вранці знову завантажились у машини і виїхали.

Проїхавши буквально хвилин сорок, ми чомусь зупинились, але двигуни «Буцефалів» продовжували працювати. Сидячи в БТРі, я оглянувся навколо. Хтось спить, хтось дивиться в телефон, хтось потягує цигарку. Я дивився на свій автомат, потім — на хлопця, що сидів праворуч, він спить. Я знімаю запобіжник на своєму автоматі. Через шум двигуна клік не почув навіть я. Потім знову дивлюсь на своїх друзів по нещастю. Ніхто не звертає на мене жодної уваги. Я впираю приклад автомата в цинк з боєприпасами, що лежить між моїми ногами, «ствол» спрямовую до свого підборіддя, кладу палець на спусковий гачок і створюю незначний тиск на нього. Знову пробігаю очима по хлопцях, що їдуть зі мною, їх семеро. Ніхто не бачить, що я роблю. Зараз БТР рушить, машину смикне, спусковий гачок під незначним зусиллям пальця запустить механізм всередині «ствольної» коробки, і мені в голову вилетить куля у мідній оболонці, яка збавить мене від збирання різноманітних карткових будиночків та розкиданих пазлів у моїй голові. Зараз…

— Земля! — пролунало з місця командира машини.

— Земля! — продублював навідник.

«І як це розуміти? — обурився голос у моїй голові. — Невже доля?».

Увесь екіпаж починає вистрибувати з машини, я прибираю автомат і вистрибую слідом. Ми займаємо позицію на якомусь пагорбі біля дороги. Навколо нічого не відбувається. Тиша.

«Ну ти і дурень! — продовжив я розмову сам з собою. — На тебе чекає дівчина, яка тебе кохає. Разом ви зумієте навести лад у тебе в голові. Ти знаєш більше, ніж багато хто інший, лише б зуміти застосувати ці знання. Ти потенційно успішніший за багатьох. Твій досвід перетворить все те, що інші бачать лише в чорно-білих кольорах. Тобі не потрібно копати ями за гроші, щоб вижити, ти зможеш досягти всього, що побажаєш. І ти зібравсь ось так безглуздо померти? Якщо ти справді такий дебіл, то не чекай, що БТР сіпнеться, а прямо зараз візьми і прострель свою тупу макітру, якщо там за цей час так нічого і не з’явилося!».

Я дістаю телефон, набираю останній вихідний виклик.

— Алло, милий.

— Привіт, хороша моя. Як твої справи?

— Працюю вдома за комп’ютером. А ти там як, все добре?

— Так. Все тихо і спокійно. Чуєш? Не стріляють. Тільки холодно. Знаєш, сонце, я зараз дещо зрозумів.

— Що?

— Я не буду чекати травня. Я звільнюсь одразу, як приїду в бригаду, і відправлюсь до тебе.

— Ти навіть уявити не можеш, як я рада це чути.

— Так, я теж дуже радий. Сонце, якби я покликав тебе заміж ти б погодилась?

— А ти кличеш? — почувся збентежений дівочий сміх.

— Вибач, що по телефону таке запитую. Це, напевно, дуже неправильно. Як тільки зустрінемось, я одразу тебе запитаю. Домовились? — я посміхався так щиро, як, напевно, ніколи в житті.

— Буду чекати з нетерпінням.

— Більшого мені й не треба. Я кохаю тебе.

— Я тебе сильніше кохаю.

— Як скажеш, — я засміявся. — Спробую прийняти це як чоловік. — От причепився ж цей вислів Фріца. — Все, мені потрібно відключатись, а то пальців вже не відчуваю.

— Давай. Телефонуй у будь-який момент. Навіть серед ночі.

— До зв’язку.

Я кладу трубку. Що це було в машині? Не знаю, що зараз відбувається в моїй голові, але тепер навіть повітря інакше, воно свіжіше. Я відчуваю страх. Вперше за багато років я відчуваю страх. Страх смерті. Що ж я міг щойно натворити…

— По машинах! — крикнув командир.

Була моя черга їхати зверху БТРа, в ролі «спостерігача за горизонтом». Я лізу нагору і починаю готуватись. Одягаю феску на обличчя, щоб не продуло, окуляри-маску і чекаю відправлення. Всі вже розсілися, тільки механік чогось бігає біля машини. Нарешті

1 ... 92 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слiди на дорозi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слiди на дорозi"