Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Дара хвильку помовчала, зміряла мене пильним поглядом і відказала:

— Я й так уже розповіла тобі достатньо, хіба ні? Ти правий. Ніколи не знаєш, де межа обережності. Вважаю, зараз твоя черга розповідати.

— Чудово! Ти вже вчишся поводитися з нами так, як треба. То що тебе цікавить?

— Де те село? І Амбер? Між ними є щось спільне, правда? І що ти мав на увазі, кажучи: байдуже, в який бік їхати, так чи інакше потрапиш до Амбера? Та що це за Тіні, про які ви говорите?

Піднявшись із землі, я глянув на Дару згори донизу. Подав їй руку. Тепер дівчина виглядала ще молодшою, в очах був помітний переляк, однак руку вона прийняла.

— Куди?.. — запитала, теж підводячись.

— Сюди, — і я повів її на місце, де спав, а перед тим спостерігав за колесом та водоспадиком. Вона хотіла щось сказати, проте я зупинив.

— Просто стій і дивися, — застеріг її.

Тож вона мовчки дивилася на воду, що спадала на колесо, на бризки, котрі розліталися навсібіч, на колесо, яке крутилося без упину, а я тимчасом спробував зосередитися.

А через деякий час сказав їй:

— Ходімо!

Узявши її під лікоть, повів до лісу.

Ми ішли вдвох поміж деревами, коли на сонце наповзла хмара і тіні поглибшали. Пташині голоси порізкішали, від землі потягнуло сирістю. Ми прошкували від дерева до дерева, й листя на деревах ставало дедалі довшим та ширшим. Сонце вийшло з-за хмари, сяйво його пожовтішало. За поворотом стежки, по якій ми ступали, побачили виноградну лозу. Оглушливо, до хрипоти кричало птаство, якого все більшало та більшало. Стежка побігла вгору. Я провів Дару мимо гранітного виступу вище по схилу. Щось приглушене, як віддалений гуркіт, прокотилося позаду нас. Тепер ішли безлісою прогалиною, і небо змінювало свої барви у нас на очах. Ось ми злякали велику коричневу ящірку, що ніжилася на камені...

Коли огинали другу кам'яну брилу, Дара сказала:

— Навіть не підозрювала, що тут є такі місця. Ще ніколи сюди не ходила...

Я промовчав: коли розсуваєш тінь за тінню, не варт відволікатися на розмови.

Далі перед нами виник знову ліс. Наша стежка підіймалась і губилася в хащах. Зараз дерева були тропічними велетами, що схилилися над папороттю, а звуки змінилися на гавкіт, сичання, дзижчання... Ми йшли стежкою, а гуркіт навколо дедалі дужчав, здавалося, земля аж здригалася від нього. Дара міцно трималася за мою руку. Мовчала, проте її очі не пропускали нічого. Ми простували повз великі пласкі бліді квіти, повз калюжі, в які згори крапала вода. Повітря помітно потеплішало, наші тіла вкрив рясний піт. Гуркіт перетворився на могутній рев, і коли незабаром ми знову вийшли з лісу на прогалину, цей рев став схожим на невпинний гуркіт грому. Я підвів Дару до краю обриву й знаком показав їй, щоби вона подивилася вниз.

Зриваючись зі скелі, він падав із висоти тисячу футів — потужний водоспад, що гамселив по сірій річці, наче по ковадлу. Плин води був стрімким і потужним, бульбашки й клапті піни встигали подолати чималеньку відстань, перш ніж остаточно розчинялись у воді. Навпроти, приблизно за пів милі від нас, наполовину видиме через веселку і туман, крутилося важке й блискуче велетенське колесо, мовби йому надав маху велет-невидимка. А високо в небі летючими розп'яттями колували великі птахи.

Стояли ми там довгенько. Розмовляти при такому гуркоті неможливо, та й жодної потреби в цьому не було. Нарешті Дара відірвалася від води й обернула до мене примружений, сповнений глибокої задуми погляд. Я кивнув їй, очима показав на ліс, і ми вирушили туди, звідки прийшли.

Поверталися тією самою дорогою, щоправда, роботи в мене цього разу було значно менше. Шум ущух, ми могли б говорити, але Дара мовчала. Мабуть, вона зрозуміла, що причиною всіх тих змін був я сам, і не хотіла мені заважати.

Заговорила дівчина аж тоді, коли опинилися знову на березі нашої річки, навпроти водяного колеса.

— Те місце було таке саме, як і село?

— Так. Тінь, відображення.

— І таке, як Амбер?

— Ні. Амбер відкидає ці Тіні. Їм можна надавати різних форм, але потрібно знати, як це робиться. Те місце з водоспадом було Тінню, село було Тінню, і цей наш Авалон — також Тінь. Будь-який світ, який тільки можна уявити, неодмінно існує десь поміж Тінями.

— ...і ти, і дід, і решта родичів — усі ви можете пересуватися між цими Тінями й зупинятися там, де бажаєте?

— Саме так.

— Отже, і я, повертаючись із села, також перемістилася між Тінями?

— Виходить, що так.

Дара замислилась, усвідомлюючи зміст почутого. Її чорні брови опустилися на пів дюйма, ніздрі від частого дихання роздувалися, наче маленькі міхи.

— Я теж це вмію... — підсумувала вона. — Ходити, куди захочу, робити те, що бажаю!

— Ця здатність притаманна тобі від народження, — пояснив я.

І наступної миті Дара поцілувала мене — несподівано, пристрасно. Поцілувавши, вона відразу ж відвернулася, війнувши волоссям над тонкою шиєю, немов намагалась окинути поглядом усю місцевість.

— Якщо так, то мені під силу будь-що, — мовила вона.

— Є певні обмеження і небезпеки...

— У житті не без цього, — смиренно додала дівчина. — Скажи, а як навчитися цим керувати?

— Ключ до всього — Великий Лабіринт Амбера. Щоби пробудити у собі цю здатність, треба пройти його від початку до кінця. Лабіринт намальований на підлозі підземної зали в палаці Амбера. Він чималенький. Ти стаєш на нього з краю, там, де вхід, і наполегливо пробираєшся до центру. Лабіринт опиратиметься тобі, тож пройти його не так просто, як можна подумати. Якщо зупинишся чи захочеш зійти з Лабіринту, не подолавши до кінця, то він тебе просто знищить. А пройшовши його, отримаєш владу над Тінями і силу змінювати їх.

Вона побігла назад до галявини, де ми бенкетували, й почала уважно вивчати малюнок, накреслений на землі.

Я спокійно подався за нею, і коли підійшов, дівчина сказала:

— Я маю неодмінно потрапити до Амбера та пройти Лабіринт!

— Навіть не сумніваюся, що й Бенедикт такої самої думки. Колись ти неодмінно пройдеш Лабіринт.

— Колись? — стрепенулася Дара. — Зараз — я маю зробити це зараз! Чому дідусь тримав це в таємниці від мене?

— Тому, що зараз тобі