Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Але ж це несправедливо! — обурилася Дара, змірявши мене палючим поглядом.

— Ще й як несправедливо, — погодивсь я. — Але таке життя. І не я в цьому винний.

Остання фраза далася мені трохи важче за попередні. Що не кажи, а частина моєї провини тут таки є.

— То навіщо ти мені про це розповідав, якщо я однаково нічого не можу зробити? — з докором продовжила Дара. — Краще б мовчав...

Я спробував її заспокоїти:

— Ну, не так уже все й погано. От ще трохи, і справи в Амбері поліпшаться. Чекати залишилося недовго...

— Як я про це дізнаюся?

— Бенедикт буде в курсі. Й коли це станеться, дасть тобі знати.

— Він не з тих, які охоче діляться новинами!

— А тобі це навіщо? Погані новини псують настрій. Бенедикт тобою опікується, піклується про тебе — чи тобі цього мало? Все, що має зробити для тебе, він зробить, тож за це можеш бути спокійною. Аби слушна пора.

— А якщо не зробить? Тоді ти мені допоможеш?

— Зроблю все, що зможу.

— А як мені тебе знайти? Як передати звістку?

Я всміхнувся. Наша розмова сама собою перетекла в потрібне мені річище. Що ж, про важливі деталі міг промовчати, ніхто мене не тягнув за язик. Буде досить і того, на чому я зможу зіграти в майбутньому...

— Карти, — повів я. — Фамільні карти Таро. Це не просто вияв теплих почуттів до нашої родини. За допомогою цих карт ми спілкуємося між собою. От візьми мою карту, зосередься на ній, дивися на неї, не відводячи очей, відкинь усі зайві думки... Уяви, що це не карта, а реальний я, і починай розмовляти зі мною. А потім побачиш мене справжнього, я тобі відповім.

— От саме цього дід казав мені не робити, коли карти опинялися в моїх руках!

— То й не дивно.

— А як діють карти?

— Про це — іншим разом, — пообіцяв я Дарі. — Послуга за послугу, не забула? Я розповів тобі про Амбер і Тіні, а тепер ти розкажи мені, навіщо приїздили Джуліан та Джерард.

— Гаразд, — погодилася Дара. — Хоча що розповідати? Це було вранці, місяців п'ять тому... може, шість. Дідусь обрізав дерева за палацом — він любить це робити сам, — і я там була разом з ним. Отже, стоїть дідусь на драбинці, чикає туди-сюди секатором, а це раптом, ні сіло ні впало, застиг наче вкопаний. Секатор опустив — і завмер, не ворушиться. Ну добре, думаю, притомився, вирішив відпочити, і гребу собі далі — я листя громадила граблями. А потім чую — він говорить... Не бубонить собі під ніс, ні, а саме говорить, неначе з кимось розмовляє. Вирішила, що це він мені каже. Що таке, запитую, дідусю? А він мене не чує. Тепер, коли мені відомо про фамільні карти, розумію, що він розмовляв з кимось із вас. Може, навіть із Джуліаном. Ну, Джуліан чи ні, не знаю, але після розмови дідусь скоренько зліз з драбини, сказав мені, що мусить відлучитися на кілька днів, і поспішив у дім. Та не встиг відійти далеко, як зупинився та повернувся назад. Тоді-то він і сказав мені: якщо б до нас заїхали Джуліан та Джерард, то маю назватися його опікункою. Мовляв, я дочка його вірної прислуги, яка померла. А невдовзі дідусь сів на коня і поїхав, прихопивши двох коней на зміну. Меч теж був при ньому.

Дарі перехопило подих, опісля вона продовжила:

— Повернувся він опівночі, й не сам, а з ними обома. Джерард був ледве живий. Ліва нога переламана, весь лівий бік потовчений так, що живого місця нема. Джуліану теж добряче перепало, правда, кістки були цілі. У нас вони пробули трохи менше місяця. Я ще не бачила, щоб рани на людях загоювалися так швидко. Поправившись, обоє позичили у діда пару коней і поїхали. Після того не приїжджали.

— Про свої рани вони щось казали?

— Пояснили, що ускочили в якусь халепу. От і все. З ними про це не дуже поговориш.

— Що за халепа? Де?

— Десь на Чорній дорозі. Кілька разів я чула краєм вуха, як вони її згадували.

— І де ця Чорна дорога?

— Не знаю.

— А що саме вони говорили про неї?

— Кляли її на чому світ. Тільки й усього.

Я подивився на пляшку і, побачивши, що там ще залишилося трохи вина, розлив його у келихи.

— За возз'єднання, — проказав, всміхаючись і протягуючи Дарі її келих.

— За возз'єднання, — погодилася дівчина.

Ми випили.

Вона заходилася прибирати наш бенкетний «стіл», я їй допомагав. До мене повернулося відчуття невідкладності.

— Коли захочу з тобою зв'язатись, як скоро це можна зробити? — запитала Дара.

— Через три місяці. Дай мені три місяці.

— І де ж тебе тоді шукати?

— В Амбері. Сподіваюся, що там.

— А тут ти надовго?

— Не дуже. Зараз маю відвідати одне місце. Та завтра планую повернутись. І після того погостюю у вас ще кілька днів.

— Шкода, що так мало...

— Шкода. Я з превеликим задоволенням погостював би у вас ще, а особливо тепер, коли познайомився з тобою.

Дара зашарілася й зробила вигляд, що дуже зайнята складанням кошика. Я почав збирати фехтувальні обладунки.

— Тепер ти додому? — запитала вона.

— До стаєнь. Їду просто зараз.

Дара підняла кошик.

— То вирушаймо разом. Мій кінь там.

Кивнувши, я пішов за нею до стежки праворуч.

— Якщо я все правильно розумію, — сказала дівчина, — жодна душа не має знати, що ми були разом, так? А особливо дідусь.

— Це було б дуже розумно.

Дзюрчання потічка, що вливавсь у річку і біг далі, аж до моря, дедалі тихішало й зовсім ущухло, та ще якийсь час було чути рипіння колеса, котре, почеплене на вісь, розтинало річечку надвоє.

6

Невпинність, безперервність руху важливіша, ніж швидкість, із якою ти рухаєшся, можливо, й не завжди, але частенько. Коли йдеш і напружуєш уяву, то зсуваючи, то розсуваючи тіні, завжди є певний ризик, що тебе