Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Що ж, цілком логічно. Це – так званий доленосний день. Я щойно шість годин проплакав за своєю бабусею, а тепер мені треба терміново виїздити на співбесіду щодо роботи. Якою дорогою ти волієш, аби я поїхав?

– Кажу ж тобі: це не має значення. Є лише два варіанти вибору, головна дорога і дорога об’їзна, і кожна з них має свої плюси та мінуси. Скажімо, ти обираєш головну дорогу й потрапляєш на призначену зустріч вчасно. Ти ж не будеш замислюватися над своїм вибором? А якщо ти поїдеш об’їзним шляхом і прибудеш так само вчасно, то більше ніколи про той об’їзний шлях не згадуватимеш, еге ж? Але тут починається найцікавіше. Уявімо, що ти вирушаєш головною дорогою, а тут – Бац! – аварія, скупчуються, зіткнувшись один з одним, кілька автомобілів, і рух зупиняється аж на годину. Ти стирчиш в своєму авто, і проклинаєш себе: «Чому ж я, телепень, не поїхав об’їзним шляхом?» Але звідки тобі знати, що ти зробив хибний вибір? Тобі що, видно об’їзну дорогу? Ти знаєш, що на ній відбувається в той конкретний момент? Тобі ж ніхто не сказав, що на неї щойно впала велетенська сосна, розчавивши авто, вбивши водія і затримавши дорожній рух аж на три з половиною години? Тобі ж ніхто не сказав, що якби ти вирушив тою дорогою, то те дерево впало б саме на твою автомашину, розчавивши її і вбивши тебе? Або такий варіант: Дерево не впало, і тому вибір головної дороги був хибним. Чи такий: Ти вирушив об’їзною дорогою, дерево впало на машину якраз поперед тебе, і ти сидиш тепер у своєму авто й жалкуєш, що не поїхав головною дорогою, бо не знаєш, що там сталася аварія з участю багатьох автомашин, через яку ти все одно запізнився б на призначену зустріч. Або таке: Аварії на головній дорозі не було, тому вибір об’їзної був хибним.

– До чого ти все це кажеш, Арчі?

– А до того, що ти ніколи не знаєш, правильний ти зробив вибір, чи неправильний. Щоби дізнатися про це, тобі потрібно мати в своєму розпорядженні всі факти, а єдиний спосіб мати всі факти – це бути одночасно у двох місцях, що є в принципі неможливим.

– Ну, і що тепер?

– А те, що саме завдяки цьому люди вірять в Бога.

– Жартуєте, мсьє Вольтер!

– Лише Бог здатен бачити головну й об’їзну дороги одночасно, а це означає, що лише йому відомо, вірний ти зробив вибір, чи невірний.

– А звідки ти знаєш, що він знає?

– Я цього не знаю. Але люди роблять саме таке припущення. На жаль, Бог ніколи не розповідає нам про власні думки.

– Можеш написати йому листа коли захочеш.

– Та й то так. Але з цього все одно не буде толку.

– То в чім проблема? Не маєш грошей на авіаконверт?

– Я не маю його адреси.

Того року в будиночку з’явився новий хлопець, єдиний новачок серед старих приятелів Фергюсона, провінційний хлопець, який мешкав в містечку Нью-Рошель в окрузі Вестчестер. Він був єдиним сільським хлопцем з кола знайомих Фергюсона, не таким шумливим та словесно агресивним, як хлопці з Нью-Йорка, так само спокійним, як і Фергюсон, а може, навіть спокійнішим, бо говорив він зрідка, зате коли він говорив, то всі, хто його чув, уважно прислухалися до його слів. Звали його Федерман, Арт Федерман, всі кликали його Арті, а через те, що Арті Федерман по звуку дуже нагадувало Арчі Фергюсон, хлопці в будиночку жартували, що вони – брати, які давно загубили один одного, що насправді вони – ідентичні двійнята, яких розлучили відразу ж після народження. Цей жарт був смішним не тому, що був реальним жартом, а тому, що був анти-жартом, тобто жартом, який мав сенс лише тоді, коли сприймався як жарт про сам жарт, бо хоча Фергюсон та Федерман і мали певні спільні фізичні характеристики – однаковий зріст та статуру, великі руки та стрункі мускулисті тіла спортсменів, у них, окрім схожих ініціалів, було мало спільного. Фергюсон був темноволосим, а Федерман – білявим, Фергюсон мав сіро зелені очі, а Федерман – карі, їхні носи, вуха та роти були різної форми, тому ніхто, побачивши їх вперше, не прийняв би їх не лише за братів, а й навіть за далеких родичів. З іншого боку, хлопці в будиночку бачили їх вже не вперше, і, продовжуючи спостерігати за діями двох А. Ф., можливо, збагнули, що той жарт був не жартом, а чимось більшим, бо тепер вже йшлося не про двох братів з плоті й крові, а про двох друзів, які швидко ставали близькими, мов брати.

Якось Фергюсон виявив одну дивну особливість власного єства: схоже, він мав декілька «я» і був не цілісним індивідом, а сукупністю суперечливих особистостей, тому кожного разу, коли він був кимось іншим, його «я» теж ставало іншим, змінюючись в залежності від співбесідника. З таким виразним екстравертом, як Ной, він почувався спокійним і замкненим в собі. З особою сором’язливою та стриманою типу Анни Бродської, він ставав гамірливим і грубим, завжди багато говорив, щоби заповнити тривалі паузи її сором’язливого мовчання. Люди без почуття гумору зазвичай перетворювали його на жартівника. В компанії кмітливих та дотепних клоунів він почувався нецікавим і нетямущим. Отже, оточуючі неначе володіли здатністю втягувати Фергюсона в свою орбіту і змушували його робити так, як робили й вони. Забіякуватий Марк Дубинський з його нескінченними просторікуваннями про політику й спорт пробуджував у Фергюсоні словесного бійця. Мрійливий Боб Крамер змушував Фергюсона почуватися вразливим та невпевненим в собі. З іншого боку, Арті Федерман, викликав у нього спокій, той спокій, який він ніколи не відчував у компанії з іншими людьми, бо спілкування з цим хлопцем породжувало в ньому таке ж саме відчуття власного «я», яке у нього бувало на самоті.

Якби один із двох А. Ф. був хоча би трішечки інакшим, то вони неодмінно стали б ворогами. Фергюсон більше за решту мав причини для невдоволення появою на сцені новачка, бо виявилося, що той був кращим у спорті, аніж він. Останні п’ять років Фергюсон був найкращим спортсменом, особливо в бейсболі, але коли першого ж дня Федерман прийшов на майданчик, то виявилося, що його рука була сильніша за Фергюсонову, подача – дальшою, що пересувався по полю він швидше, тому наступного дня, коли Арті здобув два очка підряд в грі між групами, таким чином усунувши всі сумніви в тім, що його вчорашній успіх був чистою випадковістю,