Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Як не дивись, а нове призначення було невеличким пониженням в ранзі, і Фергюсону було дуже боляче втрачати свою позицію командувача бейсбольної армії табору «Парадиз», але хоча почуття – це почуття, і вони залишаються суб’єктивно вірними у ста відсотках випадків, є також і факти, проти яких не попреш, а в цьому конкретному випадку об’єктивний і неспростовний факт полягав у тім, що Білл прийняв правильне рішення. Давнішня дитяча мрія – потрапити одного дня до професійної ліги – повільно розчинилася й перетворилася на брудну калюжку на дні його свідомості. Вона була гіркою на смак, але з часом це відчуття минулося. Просто Федерман був надто вправним, щоби намагатися з ним конкурувати. Перед лицем такого таланту єдино вірною реакцією мала бути вдячність за те, що цей хлопець грає на твоєму боці.

На думку Фергюсона, незвичним в таланті Федермана було те, що він його абсолютно не усвідомлював. Хоч як би старанно він не грав, хоч стільки б ігор не завершував він переможною подачею, Федерман, схоже, абсолютно не розумів, наскільки краще за інших він грає. Чудова гра в бейсбол була для нього чимось буденним, і він сприймав цю свою здатність так само, як колір неба чи округлість землі. Так, він мав пристрасть все виконувати бездоганно, але водночас була в ньому й байдужість і навіть наліт легковажності, а коли хтось з команди зазначав, що йому слід подумати над кар’єрою професійного бейсболіста, Федерман тільки хитав головою й сміявся. Так, казав він, бейсбол – це цікаво, але загалом це – марне заняття, так собі, дитяча розвага, тому він, коли закінчить школу, піде навчатися до вузу, щоби стати науковцем – фізиком чи математиком, він іще не остаточно вирішив.

Як на Фергюсона, то було в тій відповіді щось легковажне й обеззброююче, щось типове, що визначало Федермана й відрізняло від решти – він вже давно вирішив, що всім хлопцям слід неодмінно поступати до вузу, бо так влаштований світ, світ єврейських американців третього покоління, в якому навіть найменш тямущі мали отримувати хоча б диплом бакалавра, а, за можливістю, вчений ступінь або диплом спеціаліста. Але Федерман не розбирався в нюансах, він не розумів, що його не відмовляли від вузу, а просто пропонували не йти туди, якщо він цього не хотів, і це означало, що хлопці вважали його позицію сильнішою за свою, що він мав більший контроль на своїм майбутнім та своєю долею. А через те, що він дійсно був прекрасним знавцем математики та інших точних наук і мав намір поступати до вузу (того літа він самотужки опановував матаналіз, а чи багато знайдеться чотирнадцятирічних хлопців та дівчат, здатних розібратися в принципах матаналізу?), Федерман проігнорував компліменти і дав хлопцям пряму й простодушну відповідь, котра була настільки очевидно-недоречною (бо всі знали, що він вивчав матаналіз і збирався до вузу), що краще б він того не казав взагалі.

Але саме це й подобалося Фергюсону у своєму побратимі найбільше: його простодушність, його неземна віддаленість від іронічних нюансів та протиріч суспільства, в якому він жив. Всі решта постійно перебували в полоні нервового збудження, хаотичного зіткнення суперечливих імпульсів та турбулентних неузгодженостей, а Федерман був спокійним, розважливим і, схоже, в мирі сам з собою, настільки зануреним в свої думки та свій спосіб буття, що звертав мало уваги на шум довкола себе. Фергюсону він часто видавався таким собі незабрудненим створінням, настільки чистим та жорстко захищеним «я», що інколи йому важко було його зрозуміти, і, мабуть, саме через це у нього з Ноєм склалися діаметрально протилежні враження про нового мешканця їхньої хижки. Ной погоджувався з тим, що Федерман був хлопцем надзвичайно розумним і вправним гравцем в бейсбол, баскетбол та футбол, але водночас він, як на нього був надто щирим та простодушним, надто несприйнятливим до тонкого гумору, щоби його можна було вважати комфортним співбесідником, а той спокій, котрий випромінював Федерман, і котрий так позитивно впливав на Фергюсона, страшенно дратував Ноя, який вважав Арта створінням не вповні земним, «химерним привидом», як він колись висловився, привидом, у якого від народження бракувало деяких частин мозку. Фергюсон розумів, що намагався висловити Ной своїми коментарями, але не погоджувався з ним. Федерман був інакшим – от і все, він був індивідом, котрий жив у іншій, в порівнянні з рештою, площині, і те, що Ной вважав слабкістю характеру (сором’язливість Федермана в стосунках з дівчатами, його нездатність до жартів, його небажання з будь-ким сперечатися) Фергюсон трактував як сильні сторони, бо він проводив з Арті більше часу, ніж Ной, і те, що Ной сприймав як відсутність глибини і навіть порожнечу, насправді являло собою таку глибину й широту душі, які Фергюсону не траплялися серед тих, кого він знав. Проблема полягала в тім, що Федерман був хлопцем явно не компанійським, але в спілкуванні з поодиноким візаві він ставав зовсім іншою людиною, і тепер, коли минуло три тижні, і він вже багато разів ходив зі своїм побратимом на бейсбольний майданчик, Фергюсон встиг добре розібратися в отій іншій людині, або, принаймні, почав у ній розбиратися, і найбільше його вразило те, яким спостережливим був Федерман, настільки чудово настроєними були його чуття на сприйняття довколишнього світу, і кожного разу, коли Арті показував на хмарку угорі, на бджілку у квітці, або привертав його увагу до крику незнайомого птаха в лісовій гущавині, Фергюсону здавалося що він бачить і чує все це вперше в житті, що якби його друг не вказав йому на присутність цих речей, то він пройшов би мимо, так і не помітивши їх, бо прогулянки з Федерманом були, перш за все, опануванням мистецтва звертати увагу, і Фергюсон відкрив для себе, що звертання уваги було першим кроком до вміння жити.

А потім під кінець місяця, десь в середині літа, настав отой надзвичайно теплий вівторок, настав за два дні до батьківського уїк-енду. На суботу були призначені змагання з баскетболу й бейсболу із ненависним конкурентом, табором «Скатіко», і за цими іграми мали спостерігати матері та батьки хлопців з «Парадизу» – опецькуваті жіночки в своїх бавовняних платтячках