Читати книгу - "Грона гніву"

— Берися до роботи,— наказала мати.— Повсякчас у наметі рюмсаєш, себе жалієш. Не було в мене часу, аби за тебе взятися. А тепер візьмуся. Бери цього ножа та чисть бараболю.

Дівчина послухалася та опустилася навколішки, почала чистити. Вона гнівно примовляла:

— От хай повернеться — побачить. Ото поговорю з ним.

Мати ледь усміхнулася:

— А він тебе як ударить. Сама напрошуєшся, аби тебе набили,— скиглиш не вгаваючи. Та якщо він тебе наб’є, я його благословлю.

Очі в дівчини запалали від образи, але вона змовчала.

Дядько Джон щосили загнав широким великим пальцем іржавий цвях глибоко в землю.

— Тре’ мені зізнатися,— сказав він.

Батько не витримав:

— Та кажи вже, чорт забирай! Що — вбив когось?

Дядько Джон порився пальцями в кишені джинсів і витяг звідти згорнутий засмальцьований папірчик. Розгорнув його й показав.

— П’ятірка,— сказав дядько Джон.

— Украв чи що? — спитав батько.

— Ні, це мої гроші. Утаїв свою частку.

— Та це ж твої гроші, хіба ні?

— Так, але я не мав права утаювати.

— Не бачу тут аж такого гріха,— сказала мати.— Це ж твоя частка.

Дідько Джон повільно промовив:

— Я не просто втаїв. Я тримав ці гроші, аби надудлитися. Знав, що настане час, коли мені нутро так припече, що без випивки ніяк. Думав, час ще не настав, не пора ще... а тут проповідник у тюрму пішов, аби Тома виручити.

Батько закивав головою вгору-вниз і підсунувся, щоб ясніше чути. Руті підсунулася, наче цуценя, сперлася на лікоть, а Вінфілд наслідував її приклад. Ружа Шаронська видлубала з бульби картопляний кільчик. Вечірні сутінки згустилися й стали синішими.

Мати сказала різко, сухим тоном:

— Не второпаю, чому те, що Тома врятували, означає, що ти надудлишся.

Джон сумно відповів:

— Не можу сказати. На душі так каламутно. Він так просто це зробив. Просто підійшов і сказав: «Це я накоїв». Вони його забрали. Усе’дно нап’юся.

Батько знову струснув головою.

— Не второпаю, чого ти про це розводишся,— сказав він.— На твоєму місці я просто пішов би та й випив.

— Настав той час, коли мені тре’ зняти тяжкий гріх зі своєї душі,— сумно мовив дядько Джон.— Програв я. Не зловив хортуну за хвіст — от вона й дременула. Слухай-но! — сказав він.— У тебе ж гроші є. Дай мені два долари.

Батько з неохотою поліз до кишені та вийняв звідти шкіряний кисет.

— Аби впитися, сімох доларів тобі зажирно буде. Ти ж не шампанське хльоптатимеш.

Дядько Джон простягнув купюру:

— Візьми оце і жени два долари. Я й за два уп’юся до зелених коників. Не хочу ще й марнотратом стати — нащо мені ще один гріх. Витрачу все, що одержав. Завше так роблю.

Батько взяв замурзаний папірчик і віддав дядькові Джону дві срібні монети.

— Роби що маєш робити. Ніхто не знає, що кому тре’, тож хай не вказує.

Дядько Джон узяв монети.

— А ти не злитимешся? Ти ж зна’ш, такий я.

— Христе мій, та не буду,— відповів батько.— Ти зна’ш, що робиш.

— Не витримаю цієї ночі,— сказав дядько Джон і обернувся до матері.— А ти зла на мене не держиш?

Мати не звела голови.

— Ні,— тихо відповіла вона.— Ні, йди.

Він підвівся й самотньо, як сирота, почимчикував у вечірньому світлі. Вийшов на бетонне шосе, перетнув тротуар і зайшов у продуктову крамницю. Перед дверима, затягнутими сіткою, він стягнув капелюх, кинув його в пил і затоптав у бруд обцасом на знак приниження. І чорний капелюх так і лишився лежати там, зім’ятий і брудний. Джон зайшов у крамницю і наблизився до полиць, де за дротяною сіткою стояли пляшки віскі.

Батько й мати спостерігали, як дядько Джон ішов. Ружа Шаронська ображено втупилася в картоплю.

— Бідолашний Джон,— сказала мати.— Я от думала, якби можна було зробити щось хороше — та бачу, не виходить. Ніколи ще не бачила, аби людина так побивалася.

Руті покрутилася в пилу. Вона нахилилася до плеча Вінфілду, притягнула брата за вухо та зашепотіла:

— Я зара’ нап’юся.

Вінфілд пирхнув і одразу щільно стиснув уста. Двоє дітей відповзли, тамуючи подих, а потім, аж фіолетові від напруги, захихотіли. Вони проповзли повз намет, а далі скочили й дременули з вереском по табору. Вони побігли до верболозу, сховалися там і зайшлися від реготу. Руті скосила очі, розслабилася, пройшлася похитуючись, спотикаючись, висолопивши язика.

— Я п’яна,— сказала вона.

— Усі сюди,— покликав Вінфілд.— Дивіться на мене: я буду дядько Джон.

Хлопчик змахнув руками, засопів і закрутився дзиґою, доки в нього не запаморочилося в голові.

— Ні,— сказала Руті.— Отак тре’. Отак. Я дядько Джон. Я страшенно п’яна.

Ел і Том тихо прокрадалися крізь верби й раптом уздріли дітей, які запаморочливо і шалено бісилися. Сутінки вже були зовсім густі. Том став і придивився.

— Та це ж Руті з Вінфілдом? Що це з ними за приключка, якого біса?

Вони наблизилися.

— Ви з глузду з’їхали? — спитав Том.

Діти зупинились і зніяковіли.

— Ми просто граємося,— відповіла Руті.

— Вар’ятів граєте,— сказав Ел.

Руті виклично заявила:

— Це не таке вар’ятство, як у декого.

Ел не дав себе збити. Він продовжив:

— Руті наривається, аби їй дали копняка під зад. Давно наривається. Пора дати.

Руті скривила гримасу в нього за спиною, розтягла губи вказівними пальцями, зробила всі міни, які тільки вміла, щоб показати образу, проте Ел так і не повернувся, аби це побачити. Вона знову глянула на Вінфілда, щоб продовжити гру, але тепер він принишк і збагнув, що гру зіпсовано. Обоє це зрозуміли.

— Гайда до річки, поплаваємо, як качки, головою вниз,— запропонував Вінфілд.

Вони спустилися, продираючись крізь верболіз, досі розлючені на Ела.

Ел і Том нечутно йшли в сутінках. Том сказав:

— Звісно, Кейсі дарма це зробив. Так я й думав. А він казав, що нічо’ для нас не зробив. Чудний він, Еле. Усе думає.

— Так у проповідників ведеться — відповів Ел.— Люблять собі життя псувати.

— Слухай, а куди це Конні подівся?

— Та, думаю, за потребою відійшов.

— Щось він збіса довго марудиться.

Вони йшли вздовж наметів, тримаючись до них ближче. Біля Флойдового намету їх зупинив тихий оклик. Вони наблизилися до заслони і присіли. Флойд трохи відсунув