Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

вона схопила першу, до якої змогла дотягтися, каменюку і, випроставшись, пожбурила нею в жінку. Камінь поцілив у шию над лівою ключицею, відскочив і вдарив у підборіддя. Жінка закинула голову та вишкірилася, але удар несподівано збив її з пантелику. Вона заклякла та витріщалася тепер у той бік, де камінь приземлився на дорогу, а не туди, звідки він прилетів. Остерігаючись, аби не хруснуло в коліні, Рута опустилася навпочіпки, навпомацки відшукала ковпачок, а тоді тремтячими пальцями накрутила його на ніпель.

Віддалившись на півсотні метрів, дівчина озирнулася. Жінка із закоченими очима йшла за нею назирці, одначе Рута цим не переймалася – вона легко відірветься. Значно більше хвилювало те, що коїлося над містом. Темрява розпухала, наче дріжджове тісто, у розривах, де чорнота здавалася не такою щільною, вихоплювалися темно-бузкові протуберанці. Вони розхристано звивалися на тлі сірого неба, схожі на зміїв, що підняли голови, видивляючись, хто їх потурбував.

Рута відвернулася та щодуху закрутила педалі.

Вона гнала, не зупиняючись, наступні кілька годин.

67

Прокинувшись, Рута виявила, що вона на дивані сама. Дівчина перевернулася на спину, потягнулася, піднесла долоню до рота й кілька разів хекнула, перевіряючи віддих.

Сонце вже зійшло, однак було ще рано. Рута нахилилася до широкого бильця, взяла до рук телефон, увімкнула його і, дочекавшись, поки стихнуть повідомлення про пропущені дзвінки від Аміни, подивилася на екран. За чверть восьма. А тоді прислухалася. Знадвору чулися приглушені голоси, у ванній хлюпала вода, крізь її шум пробивалося гугняве наспівування. Тимофій Русецький, мугикаючи під носа примітивну мелодію, приймав душ.

Згадавши сновидіння, Рута насупилася. Цього разу вона не бачила істот і, попри зустріч зі сновидою, відносно легко відірвалася від пітьми, а тому гнітюче відчуття, що оселилось у свідомості після розмови з Анною Чорнай, притупилося. Проте дівчина супилася, бо їй не подобалося почуте від Марка. Якщо відверто, Марк їй теж не сподобався, хоч і видавався знайомим. Спершу Рута вирішила викинути його з голови, але згодом, повагавшись, усе ж наблизила смартфон до очей, відкрила блокнот і похапцем, поки числа не зникли з пам’яті, занотувала надиктовану хлопцем послідовність: 1—4—2—6—2—8—2—10—5… Рута не збиралася її перевіряти абощо, просто не хотіла картатися за недбалість, якщо раптом ці химерні числа таки знадобляться.

На протилежному бильці, сповіщаючи про надходження текстового повідомлення, глухо дзизнув смартфон Тимофія. Рута повернула голову. Смартфон лежав екраном донизу, тож погляд дівчини зупинився на матово-синьому чохлі зі стилізованим зображенням стетоскопа. Кілька секунд вона його уважно розглядала, а потім відчула, як усередині неспокійним черв’яком заворушилася підозра.

Рута повільно обвела поглядом кімнату та нарешті замислилася над ланцюжком подій, що привів її сюди. Вона потрапила до реанімації, молодий анестезіолог урятував її, згодом, коли її виписали, він зателефонував і запросив на побачення, проте Рута відшила його. Невдовзі вона сама його набрала, вони домовилися про зустріч, мило спілкувалися, поїли в «Маку», після чого вона побачила Якова Демидовича і… сталося те, що сталося. Попри це, коли вранці наступного дня Рута написала Русецькому, хлопець одразу погодився на нову зустріч. Вона не прийшла. За кілька годин перетелефонувала та попросила вибачення, Тимофій зустрівся з нею й урешті-решт пустив до себе додому. Вони не переспали, Рута відразу дала зрозуміти, що йому нічого не світить, та однаково хлопець дозволив їй залишитися.

Не те щоб у цьому було щось надзвичайне. Жодна з подій окремо не викликала запитань, але всі разом вони чомусь насторожували. Ось ці альтруїзм, чуйність і цілковита відсутність самоповаги здавалися Руті дивними. Дівчина подумала, що будь-хто інший на місці Русецького заблокував би її номер ще після інциденту перед «Златою Плазою». І точно не погодився б на спілкування після того, як Рута не з’явилась у «Броварні на Грушевського». У неї було таке враження, ніби він… він…

Якась думка билася під поверхнею свідомості, проте дівчина ніяк не могла за неї вхопитися.

Рута витягла шию та прислухалася – плюскіт і мугикання не затихали, – а тоді ривком пересунулася через півдивана, сягнула рукою до телефона в синьому чохлі й ухопила його.

Сівши так, аби краєм ока бачити двері ванної кімнати, вона активувала смартфон і провела пальцем по заставці. Пароля не виявилося. Передусім дівчина зазирнула в текстові повідомлення. Реклама від lifecell, есемес із «Нової пошти», повідомлення про час прибуття таксі, виписка з рахунка в «Приватбанку». Нічого цікавого.

«Або він підчищає повідомлення».

Рута сама не знала, що шукає, і загалом усвідомлювала, що те, чим зараз займається, – ганебно, але спинитися не могла. Жагуча цікавість глушила кволе попискування совісті в зародку. Після текстових повідомлень дівчина взялася за Фейсбук. Пробіглась очима по акаунту (Тимофій підписав себе як Tymo Rusetsky), але теж не з’ясувала нічого вартого уваги: місце роботи, місце навчання, контактна інформація; розмовні мови – українська й англійська; стосунки – все складно. Нудьга смертельна. Хоча в користувачів Фейсбуку чомусь інакше й не буває. У голові проскочила думка, що розробникам не зайве було б додати до клієнтської угоди пункт: «Чи згодні ви робити все, що від вас залежить, щоб ваш акаунт був нудним, як річний звіт міністерства юстиції?» – після чого Рута згорнула сторінку та відкрила Інстаграм. Спершу проглянула стрічку, потім перекинулася на акаунт. Фото з батьками, фото зі значно старшим чоловіком у лікарському халаті на вході до відділення інтенсивної терапії, чийсь собака, відпочинок на природі, спортзал, велосипед, велосипед, велосипед. Нудно. І аж занадто правильно. Гран-прі на світовій першості з правильності та занудства.

Без особливого ентузіазму Рута вирішила перевірити телефонну книгу, але, виходячи з Інстаграму, випадково зачепила пальцем «плюсик» унизу екрана – кнопку для додавання нового фото. Перед очима постала галерея з фотознімками та завантаженими на телефон картинками. Рута ледачо прогорнула їх униз і вигнула брову: Русецький мав півтора десятки фото в роздягалці спортзалу в самому рушнику, хоча ніде їх не виставляв. Дівчина ще раз провела пальцем угору, прогортаючи фотознімки, і раптом…

– Сука… – мимоволі лайнулася.

Обличчя витяглося, Рута піднесла телефон до очей. Що за фігня?

Вона мерщій згорнула Інстаграм, відкрила галерею, зайшла в розділ «Завантаження» та заціпеніла, роззявивши рота. Понад три чверті файлів у розділі складали її фотографії в білизні. Рута зі злістю подумала про Саву Нестерова, однак, придивившись, зрозуміла, що фотограф ні до чого: на всіх знімках стояли водяні знаки компанії «Obsessive», а це означало, що Русецький просто завантажив їх із сайту. Там також були фотографії інших дівчат, окремі – в аж занадто відвертій та абсолютно непрактичній білизні,