Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Рута навмання відкрила декілька файлів і звернула увагу на дати завантаження: 27 квітня, 28 квітня, 1 травня, 3 травня…

– Клятий збоченець, – прошипіла вона.

Відчувши, що у неї пересохло в горлі, дівчина відкинула телефон, вибігла на кухню, схопила першу, що потрапила під руку, склянку, налила з чайника води та пила величезними ковтками, аж поки не похлинулася. З ванної досі долинало неголосне мугикання – Тимофій продовжував безтурботно наспівувати.

Рута пригадала його найперший несподіваний дзвінок. Вона ще тоді здивувалася, звідки анестезіолог узяв її номер.

(звідки номер мобільного?)

(узяв у реєстратурі… з реєстраційної картки)

Ага, ще чого! Лобом розповзлися зморшки. Не міг він його там узяти! Формально її не клали до лікарні, а привезли ледь живу до реанімації, і ніхто не запитував її домашню адресу чи номер телефону. Рута замислилася. Ймовірно, її телефон підібрала Анна Чорнай і згодом лишила в реанімації. Дівчина пам’ятала, що смартфон був розряджений, отже, Русецький мусив спершу зарядити його, щоб дізнатися її номер. Дівчина скривилася: вона лежала без свідомості, а Русецький у цей час нишпорив у її телефоні.

Чорт. Чорт! Як же огидно!

Вона метнулася назад до кімнати, забрала свій телефон, сяк-так поправила футболку й шорти та прожогом вискочила з квартири.

Рута підтюпцем спустилася до тролейбусної зупинки навпроти супермаркету «Сільпо» та зупинилася, міркуючи, куди податися. Через дорогу височіла будівля старого автовокзалу. Додому вона не піде. По-перше, через те, що боїться там заснути. А по-друге, Аміна майже напевно поведе її до невролога чи психіатра, а це вже ніби як не актуально. Ночувати під відкритим небом теж не варіант: над головою знову купчилися грозові хмари. Якийсь час дівчина зважувала, чи не зателефонувати Саві й Тарасу та перебути якийсь час у Києві, але згодом у неї з’явилася краща ідея: поїхати до Тернополя, спробувати помиритися з Інді та заночувати у неї в гуртожитку.

Дочекавшись зеленого сигналу світлофора, Рута перебігла на інший бік і попрямувала до автовокзалу. Обійшовши автостанцію, вона зупинилася на платформі, звідки відправлялися маршрутки на Тернопіль. Найближча відбувала о 8:15.

Праву руку Рута інстинктивно прикладала до серця, немовби намагаючись сповільнити його пришвидшене биття, а лівою відшукала номер сестри, натиснула на «Виклик» і приклала смартфон до вуха. Довгі гудки, здавалося, лунали цілу вічність, але зрештою Інді відповіла. І затихла.

– Це я, – виждавши кілька секунд, сказала Рута.

У динаміку – тиша. Рута насупилася, відірвала телефон від вуха та зиркнула на екран. Таймер відраховував секунди, отже, Інді не розривала зв’язок. Рута приклала телефон назад і мізинцем узялася терти шрам над бровою, водночас складаючи в голові наступну фразу. Хочу приїхати до тебе… Ні, не так. Можна я приїду?.. Ще гірше. Зрештою, зібравшись на силах, вона відкарбувала:

– Я їду до Тернополя. Нам треба поговорити.

Спливло ще кілька секунд, доки Інді озвалася. Невдоволено, майже осудливо:

– Вночі мені телефонувала мама.

Рута прикусила кінчик язика.

– І що?

– Нічого! – підвищила голос сестра. – Коли ти нарешті перестанеш поводитися так, наче всі люди довкола – лише сировина для твого его?

«Що?» – у Рути відвисла щелепа.

– Це не так!

– Тобі мало Іллі? Думаєш іще маму звести в могилу?

«Що ти верзеш?!» – Рута вільною рукою затулила обличчя.

– Інді, я не…

– Ти б чула її голос! – вигукнула Індія.

Рута схлипнула, проте нічого не промовила. Опустила погляд, втупилася під ноги й мовчала, аж поки Інді, трохи заспокоївшись, не взялася розповідати:

– Батьки збираються заявити в поліцію про твоє зникнення. Ти неповнолітня, тебе шукатимуть. І ще мама сказала, що ти… – Вона затнулася, добираючи менш категоричний вислів, і Рута подумки відзначила, що ще, напевно, не все втрачено. – Сказала, що в тебе не всі вдома.

– У мене все гаразд, – застогнала дівчина. – Окей, не все. Тобто все якраз не гаразд. Але це не має жодного стосунку до маминої версії.

– Де ти провела ніч?

Рута завагалася, доки відповісти:

– У анестезіолога, який виходжував мене в реанімації.

Якийсь час Інді мовчала, обмірковуючи почуте.

– Ти з ним… ну… – Сестра не приховувала відрази.

Рута заплющила очі й ледь закинула голову.

– Ні, я не спала з ним. Але, блін, навіть якби й так, що з того?

– Нічого! Ти тупо не помічаєш, не усвідомлюєш, що з тобою відбувається. Ти геть пустилася берега!

Вуха різонули знайомі високі тони, що проступали в голосі Григора, коли він волав, і Рута, спалахнувши, не вигадала нічого кращого за крикнути:

– Хто ти така, щоб засуджувати!

– Ти й зараз лише про себе думаєш! – дорікнула сестра. – А я говорю про маму, не про тебе!

– О, не треба, я тебе прошу, – крізь зуби процідила дівчина. – Останнє, чого я зараз потребую, – це вислуховувати від тебе нотацію. Його звати Тимофій, йому двадцять шість, і мені здавалося, що він нормальний. Я сподівалася, він зможе мені допомогти. Але помилилася. Вкотре. У цього козла на телефоні була папка з моїми фотками в білизні. Йому треба було тільки затягти мене в ліжко. – Вона видихнула, голос згас. – Я щойно звалила від нього, і мені більше немає куди піти.

Чверть хвилини сестри німували. Потім Інді мовила:

– Зателефонуй мамі.

Рута знала, що не телефонуватиме, одначе стомлено промимрила:

– Добре, але…

– Ніяких «але». Зателефонуй. – Пауза. – І набереш, коли будеш у Тернополі.

Після чого розірвала зв’язок.

Кілька секунд Рута крутила в руках телефон. Від згадки про матір стискалося серце, проте телефонувати вона не збиралася. Принаймні поки що. З іншого боку, Рута боялася, що Аміна справді заявить про її зникнення в поліцію, після чого її зловлять і силоміць повернуть додому. Поміркувавши, дівчина відкрила додаток «Повідомлення» та надрукувала есемес:

08:01

Зі мною все добре. Повернуся сьогодні або завтра. Мусиш мені вірити. Будь ласка, не хвилюйся…

Перечитавши, вона натиснула «Надіслати», переконалася, що повідомлення доставлено, і вимкнула смартфон.

68

Дорогою до Тернополя Рута подумки повернулася до останнього сновидіння: що більше міркувала про нього, то дужче переконувалася, що знає Марка. Ні, вона не знайома з ним, але точно десь бачила. Це вочевидь було давно та стосувалося… Дівчина взялася терти лоба. У надрах свідомості зринув невиразний спогад: це якось пов’язано зі школою. Її школою?.. Рута наморщила носа. Ні. Марк з вигляду її одноліток, якби він навчався у дванадцятій, вона була б його відразу впізнала.

Але котрою тоді?

Рута довго копирсалася у