Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

- Хм. Там незрозуміла історія вийшла. - Почала бабуся, прочистивши горло. – Мама Ігоря, Олена, працювала зі мною у зміні, санітаркою. Я добре пам'ятаю, як одного разу в неї трапилася істерика через те, що від неї пішов чоловік. Там важко було зрозуміти, що до чого, вона тільки плакала та голосила. Але через кілька днів вона вже говорила, що він просто поїхав працювати. Мабуть, не хотіла, щоб розпитували, тому й вигадала відмовку.... Вона, звісно, ​​сильно здала після його від'їзду. Спочатку просто страждала, потім взагалі запила. Я якось зустріла її біля будинку, вона була явно нетвереза. Я спитала її про Ігоря, а Оленка як завелася, мовляв, це все через нього. Через Ігоря її Кирило покинув. Наче Ігор не виправдав його надій, чи що. - Бабуся зупинилася задумавшись. - Та дурепа вона: сина звинувачувати, у тому, що мужик від неї пішов. Це ж просто… огидно. Так… Дурепа. От і все. А… тобі навіщо все це взагалі, Кіро?

- Я просто ... - Кіра проковтнула ком, що зібрався в горлі, і потерла очі. Вона, здається, починала розуміти. У голові немов закручувалась вирва з тисячі образів, спогадів, здогадів, причинно-наслідкових зв'язків.

Аналіз увімкнувся сам собою.

Наполегливі тренування з раннього дитинства. Батько-чемпіон. Почуття провини нав'язане матір'ю. Тяжка робота не за роками. Ось що сформувало його характер, ось що його зробило таким агресивним, упертим. Цілеспрямованим, але водночас невпевненим у собі. Яку мету він поставив собі? - Стати продовженням батька, щоб виправдати його очікування? Щоб повернути його матері? Господи, як багато лайна довелося йому пережити, і як же давно і глибоко він заблукав. І цей турнір. Це величезна помилка дитини, яка заплуталася, намагаючись повернути любов батьків. Тільки і всього. Він марив не боксом, а бажанням бути оціненим і коханим своїми ж власними батьками. Батьками, яким просто немає жодного виправдання.

Пазл зійшовся.

- Алло, Кіро? - відгукнулася на проводі бабуся і Кіра потрясла головою, розганяючи похмурі думки, відганяючи біль у серці, ї що незмінно викликало тяжке почуття жалості. Найнеприємніше, глибоке та болюче. Те, що штовхало Кіру на шляхетні, а часом і безрозсудні вчинки.

Встати на захист приниженої хлопцями однокласниці, і самій одержати під зад.

Полізти рознімати бійку дворових собак і бути ними ж укушеною.

Заступитися за взагалі незнайому дівчину, що зазнала глузування дурного п'яного натовпу, і стати самою обсміяною і приниженою.

Ходити з безглуздими коробками для збору пожертв по всьому місту, і бути облаяною чи не в кожному магазині, де кожен другий прагнув назвати її шахрайкою і послати кудись подалі.

На всі безглуздо-альтруїстичні вчинки штовхало її прокляте почуття жалості. А може той самий горезвісний синдром рятувальника, який діагностувала їй мамина подруга.

Але, як би там не було, Кіра просто не може інакше. Це у її крові. Це її суть. І на що штовхала вона її тепер, Кіра поки що не розуміла. Що вона збирається робити з усією цією інформацією, і з усіма своїми припущеннями? Що вона може зробити?

Що. Вона. Буде. Робити?

Але ставлячи собі це питання, вона вже знала відповідь.

- Вибач, бабусю. Я… пізніше тобі все поясню. - Запізніло відповіла Кіра і вимкнулася. Подивилася на телефон, і відразу, відкидаючи всі можливі сумніви та тривоги, набрала мамин номер.

- Алло, мамо? Твоя пропозиція про конференцію ще в силі?