Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Кіра потопталася на місці, не втрачаючи надії на відповідь, але бачачи, що тренер не звертає на неї уваги, уперши руки в боки, підвищила голос:

- Михайле Андрійовичу! Мені потрібно знати. - Тренер різко розвернувся і втупився в неї злим поглядом. Кіра проковтнула і вже менш впевнено додала. - Будь ласка. Це важливо. Я…

- Я знати не хочу, чому раптом це для тебе таке важливе. Визволи мене від оцих своїх дівчачих соплів. - Перебив тренер, скривившись. Закинув сумку на плече і, розвертаючись до виходу, кинув. - Він поїхав. І більше тут не вчиться.

– Як? Чому? - Вигукнула Кіра і попленталася слідом за тренером. Але Михайло Андрійович не реагував. Він закрив зал і попрямував коридором у бік чоловічої роздягальні, не звертаючи уваги на дівчину. Він йшов швидким і розгонистим кроком, так що Кіра ледве встигала. Несподівано дівчина, бачачи, що двері в роздягальню вже майже перед носом тренера і зараз він просто вислизне, схопила тренера за передпліччя, змусивши останнього різко загальмувати і втупитися в її руку.

- Чому він поїхав? Дайте відповідь. - Тихо попросила Кіра, заглядаючи тренеру у вічі. Він перевів погляд з руки на обличчя дівчини і зло стиснув щелепу. 

Кірі було страшно. Усередині все тремтіло і переверталося, дивлячись на те, як роздуваються його ніздрі і скриплять зуби. Вона боялася до тремтіння свого зазвичай спокійного, але зараз вкрай неврівноваженого тренера, проте продовжувала вперто заглядати в його очі, чекаючи на відповідь. І той, бачачи її наполегливість, а може, бажаючи, щоб вона швидше відв'язалася, здався:

- Він збирається брати участь у турнірі з боксу. - Вимовив крізь зуби, але на обличчі не з'явилося жодної емоції, яка видала б його ставлення до сказаного.

– Що? - скривилася дівчина, спантеличено бігаючи очима по обличчю тренера. – У турнірі? Але… Але чому ви не з ним? Ви ж маєте…

– Я був проти! - гаркнув тренер, різко вириваючи свою руку з її пальців. – Я був категорично проти.

- Чому? – витріщила очі Кіра, вже остаточно заплутавшись. - Ви ж цього хотіли. І він, і ви…

- Чого я хотів, Кіро? – перебив її Михайло Андрійович. – Щоб мого учня вбили? - подивився на дівчину зверху вниз і відвів очі. Раптом якось приречено видихнув, опустив плечі і наче здувся, зменшився. Тільки зараз Кіра помітила, як змарніло його обличчя, під очима залягли тіні, ніби він давно не спав чи катастрофічно втомився.

- Я нічого не розумію. - Нахмурившись, похитала головою Кіра, розглядаючи обличчя тренера. – Чому його мають вбити? Що це за такий турнір?

– Нелегальний. Знаєш… - Тренер знову повернувся до неї і болісно скривився. - Чула про собачі бої? Такі, де собаки просто розривають своїх суперників до смерті. Це весело. Для когось. Це подобається багатьом людям. Кров, агресія, бій, смерть. Цей турнір такий самий, тільки в ньому беруть участь люди. За гроші та за власною згодою.

Тренер замовк і похмуро глянув на дівчину, чекаючи на її реакцію або просто занурившись у свої власні роздуми. Сама того не знаючи, Кіра розбурхала хвору рану Михайла Андрійовича. Він щиро хвилювався за Ігоря, це було видно, це відчувалося. Чортів Ігор. Куди його понесло? Куди ж ув’язався цей самовпевнений дурень?

- Боже ... - Прошепотіла Кіра, в невірі замотавши головою. – Я не розумію, навіщо це йому. Воно того варте? Я не розумію…

– Це бокс. Це те, що він хотів. – Просто пояснив тренер. Тяжко зітхнув і, вже розвертаючись, додав. - Не намагайся в цьому розібратися. Це… Його мотиви залишаються для мене загадкою. Але він завжди хотів бути саме боксером, чемпіоном, марив цим. Тож… Забудь, Кіро. Іди до дому.

Тренер зник за дверима чоловічої роздягальні, а Кіра привалилася спиною до стіни і втупилася в стелю. Усередині билося дивне відчуття. Начебто вона щось знає, точно знає правильну відповідь на дуже важливе питання, вона звивається в неї в черепній коробці, стукає і вимагає уваги, але варто їй лише наблизитися, вислизає. Те саме відчуття, коли ясний здогад ще не прошиває свідомості, але його тінь вже деренчить усередині. Бокс. Бокс. Чому саме бокс? Щоразу затримуючись після тренування, Ігор боксував. Одягав рукавички і лупив грушу, як схиблений. Щоразу. Немов одержимий.

Чому? В чому причина?

Чорт, думай, Кіро. Шукай зачіпки, ти знаєш відповідь.

Бокс. Турнір. Він марив… Що ж…

Його батько! Він був боксером?

«Хочу стати чемпіоном, як тато». - Раптом у голові сплив чіткий спогад. Осяяв своєю яскравістю, так що Кіра різко відсторонилася від стіни, оглянула хол розфокусованим поглядом, намагаючись збагнути, до чого вона щойно докопалася. Його батько був чемпіоном? З боксу?

Але він зник, коли Ігореві було років дев'ять-десять. Куди він зник? Що трапилося? Він помер? Чорт.

Кіра швидко витягла телефон із сумки та набрала номер бабусі. Через кілька гудків почула бадьорий голос.

- Доброго дня, Кірочко.

- Бабуся. Привіт. Слухай… У мене до тебе запитання. – заторохтіла Кіра, нервово облизнувши губи. - Пам'ятаєш сім'ю, що жила поряд з тобою. Там ще хлопчик був. Ігор, ми трохи дружили ... - Кіра зробила паузу, даючи можливість бабусі зрозуміти, про кого вона говорити, і, дочекавшись ствердної відповіді, продовжила. - Так ось. Куди подівся його батько?