Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Кіра відчувала, що щось не так. У грудях все сильніше наростала тривога. Незрозумілий страх, що не мав ніяких причин, смоктав під ложечкою. Щось трапилося. Тренер - похмуріший за хмару, атмосфера в залі така, що хочеться вдавитися. Повітря буквально просякнуте розчаруванням, і якоюсь безнадією. Діти ходять чи не навшпиньки, дорослі хлопці шепочуться про щось по кутах. Щось сталося, це зрозуміло. І... де Ігор? Кіра обвела поглядом зал, з наївною надією, що він таки тут. Дурна. Хіба вона могла б його не помітити? Хіба вона не відчувала його відсутність кожною нервовою клітиною? Де він? Що сталося?

Тривога і хвилювання наростали, точили її груди подібно до величезних деревних жуків. Думки в голові роїлися, як бджоли. Билися тривожні та схвильовані. Знищували нервові клітини, намагаючись скласти те, що відбувається в зрозумілу картину, зібрати пазл за відсутності необхідних елементів.

Їхня зустріч у магазині. Щось було негаразд. Занадто не так. Між ними не було звичної агресії, роздратування, зневаги, холодності. Не було масок: його - похмурої байдужості та її - напускного спокою. Вони говорили. Як нормальні люди, як звичайні знайомі, що випадково зустрілися в супермаркеті. Сказати, що Кіра була в шоці – нічого не сказати. Після місяця злого ігнорування він просто стояв і розмовляв із нею. І навіть допоміг. Поводився так, ніби їхня війна закінчилася. Або наче її й не було ніколи. Кіра напружилася, вирішила, що це його новий план, вигаданий у відповідь на її відмову. Але він виглядав таким спокійним, щирим. Начебто для нього вже все... Закінчилося? Залишилось у минулому і більше не чіпало. Кудись випарувалася злість, спрямована на неї практично на автоматизмі, зникло бажання принизити, зачепити, помститися. Він був звичайним хлопцем, вона – звичайною дівчиною. І поміж ними був діалог. З простими емоціями, зі зрозумілими словами, без прихованого підтексту та злого наміру. Він ніби поставив крапку в їхній ворожнечі. Вона це відчула. А сьогодні його нема на тренуванні. А він, між іншим, ніколи не пропускав заняття…

Тренер, грізний і дещо розсіяний, проводив тренування, не особливо цікавлячись успіхами учнів та правильністю виконання вправ. Розбив на пари аби як, не за віком, не за зростом, не за можливостями, а здається просто заради галочки, а не заради реальної користі на тренуванні. Кіра опинилася в спарингу з дванадцятирічним вгодованим хлопчиськом. Підкликала його ближче до близнюків, що стояли біля вікна, і тихо, так, щоб не привертати увагу тренера, запитала:

- Що відбувається? - Прошепотіла дівчина, на що Ваня лише похмуро підтиснув губи і знизав плечима. Зате Ігнат несподівано зло прошипів:

- Наш чемпіон свинтив, хіба не зрозуміло? - З огидою скривився рудий і сплюнув на підлогу. – Так само, як і усі попередні. Отримав кубок і нафіг цю глушину. У столицю звалив, ясно, як божий день.

– Що? – недовірливо пирхнула Кіра. - З чого ти взяв? Це Михайло Андрійович сказав?

- Ага. Звісно. Ти глянь на нього. Я б під прицілом не підійшов би до нього з таким питанням.

– Тоді звідки такі висновки? - Скосилася на тренера Кіра.

- Чорт, Кіро. Не тупи. Він казав, що хоче спробувати Ігоря на ІБФ, мав грандіозні плани. А тепер де наш Ігорьок? Де він? - Немає його. - У знущальній манері простягнув Ігнат, дивлячись на Кіру, як на ідіотку.

- Може щось трапилось... - Невпевнено простягла Кіра. Все це дуже дивно. Ігор не міг просто так взяти та поїхати, він же був із тренером на одній хвилі. Так здавалося збоку.

– Зоряна хвороба з ним трапилася. - Похмуро пирхнув Ігнат і відвернувся до брата.

Кіра приступила до тренування з низькорослим повним хлопчиськом, навіть не відчуваючи обурення з приводу невдало обраного їй у пару спаринг-партнера. Думки кружляли навколо слів Ігната. Вона не могла повірити в те, що Ігор міг так просто взяти та поїхати. Напевно, щось трапилося. Напевно, є цілком зрозумілі причини його відсутності. Але що тоді із тренером? Він явно засмучений, і це ще м’яко сказано. Розчарований, злий, відчужений. Так сильно поглинений своїми переживаннями, що на те, що відбувається навколо, навіть не звертає уваги. Він так жахливо сутулиться і стискає кулаки, роздумуючи про щось своє, що тільки думка, щоб підійти і запитати, що трапилося, викликає холодок по спині. Але як інакше дізнатися, про причини його злості та відсутності Ігоря, та чи не пов'язано це між собою?

Підійти і прямо спитати було страшно. Чи ні, швидше тривожно, адже вона сама не знала, чого боялася. Ну, накричить він на неї, проігнорує, посміється, прожене. Не помре ж вона від цього? А може… Може, вона боялася саме того, що він її не прожене, а дасть цілком чітку відповідь. Підтвердить припущення Ігната... Що тоді? Що відчує Кіра?

І як це взагалі її стосується?

І чому має хвилювати?

Не стосується. І не має. Ані стосунки Ігоря з тренером, ані особисті якості першого жодною мірою не стосуються Кірі.

Але, чорт забирай. Та її просто розірве від занепокоєння, змішаного з цікавістю та відчайдушним небажанням розчаровуватися в людині, в яку вона мала необережність закохатися.

Тому після закінчення тренування Кіра дочекалася, поки основна маса учнів розійдеться, підійшла до тренера і швидко, поки страх не взяв над нею гору, прямо запитала:

- Михайле Андрійовичу, де Ігор?

Тренер неохоче обернувся на її запитання, окинув поблажливо-глузливим поглядом з часткою невдоволення і відвернувся, продовжуючи складати в сумку лапи. Так і не удостоївши її відповіддю.