Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

— Думаю, нам усім потрібно відпочити, — тонко натякає Стас. 

Погоджуюся кивком. І одразу піднімаюся. Я ситий, головне, щоб інший голод не рвав нерви.  

— Мені теж час, — не прощаючись, тікаю у кабінет. 

Вони чоловік і дружина, я це надто добре розумію. І так, сука, у мене варварські думки! Вульгарні й солодкі! Тільки рано ще для них. Занадто рано.

Сідаю за папери, літери пливуть. Розум плавиться, я, як підліток, прислухаюся до тиші, щоб задовольнити свою уяву. 

Тільки тихо. Занадто тихо. 

— Я займу вітальню біля твоєї кімнати, — двері широко відчиняються, і на порозі з'являється Стас. Обличчя червоне, погляд на лезо ножа схожий.

— Не дала? — хмикаю.

— Навіть на поріг не пустила, — цідить крізь зуби. — Зачинила переді мною двері, як перед пацаном на третьому побаченні. 

Плюхається на диван, голосно видихаючи. 

Справ повно, проблем ще більше, думки тільки в інший бік повертаються. Злитися починаю, на себе насамперед. Адже я відчував, що він не винен. Я знав, що ніколи так би не вчинив, адже ми майже з пелюшок разом. Тільки егоїзм мені очі засліпив. Дозволив зрозуміти, що я занадто близько до того, чого багато років бажав. 

А я ж і його бажав...

— Можеш і в моїй, — хижо усміхаюся, поглядаючи спідлоба.

Обличчя друга червоною фарбою заливається. Очі ховає. Невже зніяковів?

Ржу, хитаючи головою. 

— Спочатку ми маємо знайти злодія, а потім усе інше, — уникає мого погляду. — У нас не так багато часу. Щойно дізнаються, що я тут, гадаю, стане спекотно.  

— Завтра все буде, — погоджуюся з ним. — І так, можеш зайняти будь-яку кімнату. У разі чого, у мене килимок для песиків є, щоб під дверима постелити, — кепкую.

— Дуже смішно, — бурчить, але помітно розслабляється. — “Між іншим, це щось новеньке, за всі роки нашого спільного життя таких концертів не було”, — піднімається і йде в напрямку виходу. — На добраніч, — кидає наостанок. 

Я бісів егоїст, задоволення зараз тече по венах, і як би це дивно не звучало, радий, що Таня його вигнала. 

Спати лягаю під ранок, перевіряю документи, щоб до приходу хлопців усе було готово. 

Вранці Дашу підключаю, занадто багато роботи, і я не все розумію. Стас теж вливається у процес, і ми кілька днів із кабінету тільки поїсти виходимо. І то не завжди.

— Так, Андрію Миколайовичу, це остання була, — з полегшенням вимовляє помічниця, — я думала, теки ніколи не закінчаться. Піду каву зроблю!

— Роби всім, тільки спочатку ось сюди зателефонуй, скажи, що бос готовий, чекає тільки на них, — простягаю візитівку.

— Це ті бандюги? — підтискає ображено губки, — Андрію Миколайовичу, можна я не буду телефонувати? 

Від шоку здіймаю на дівчину погляд. Я розумію, що втомилася, але це вперше, коли вона не хоче робити свою роботу.  

— Чому?