Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Моя кузина Рейчел 📚 - Українською

Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

677
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Моя кузина Рейчел" автора Дафна дю Мор'є. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 100
Перейти на сторінку:
мов пил. Навіть tisana, яку вона приготувала для нас трьох після обіду, була незвично гіркою на смак. Я лишив їх сидіти в саду і піднявся до своєї кімнати. Щойно я пішов, вони одразу ж перейшли на італійську. Я сидів у кріслі біля вікна, в якому провів ті перші дні та тижні одужування поруч із нею. Здавалося, ніби весь світ сповнися злом і став раптом огидним. Я не міг змусити себе спуститися та попрощатися з ним. Я чув, як під’їхала карета, і чув, як вона від’їхала. Я й далі сидів у своєму кріслі. Незабаром Рейчел піднялася нагору та постукала в мої двері. Я не відповів. Вона відчинила, зайшла до кімнати і стала поруч, поклавши руку мені на плече.

— Що цього разу? — запитала вона.

Голос її звучав так, ніби її терпінню настав кінець.

— Він був надзвичайно ввічливим та приязним, — сказала вона мені. — Що цього разу було не так?

— Нічого, — відповів я.

— Він так добре відгукується про вас, — сказала вона мені, — якби ви тільки чули, ви б зрозуміли, якої високої він про вас думки. Сьогодні ввечері ви б точно не знайшли в його словах нічого, до чого можна було б причепитися. Якби ж тільки не ваша впертість, не ваша ревнивість…

Вона запнула штори в моїй кімнаті, позаяк уже запали сутінки. Навіть у її рухах, у тому, як вона торкалася завіс, відчувалося роздратування.

— Ви збираєтеся тут сидіти, скрутившись у кріслі, аж до півночі? — спитала вона. — Якщо так, то накиньте щось, інакше застудитесь. Я ж дуже стомилася, тому піду спати.

Вона торкнулася мого волосся й пішла. Не лагідно. Швидкий рух дорослого, який плескає неслухняну дитину, надто стомившись, щоб і далі сваритися. «Не плач, ну годі вже».

Та нічна гарячка повернулася. Не з колишньою силою, але схожа. Чи була то застуда, яку я підхопив, сидячи в човні у гавані двадцять чотири години тому, я не знав, але вранці в мене так паморочилось у голові, що я не міг рівно стояти, я тремтів, мене нудило, тож довелося повернутися в ліжко. Послали за лікарем, і відчуваючи, як сильно болить голова, я подумав, чи не захворів я знову і чи не повториться все те нещастя. Лікар повідомив, що в мене проблеми з печінкою і залишив ліки. Та коли Рейчел прийшла посидіти зі мною, по обіді, мені здалося, що на її обличчі все той же стомлений вираз, що й минулого вечора. Я міг уявити, як вона думає: «Невже знову? Я до скону приречена сидіти тут нянькою?» Даючи мені ліки, вона трималася незвично різко, і пізніше, коли мені захотілося пити, я не попросив її подати склянку, боячись, що вона розсердиться.

Вона тримала в руках книгу, яку не читала, і сама її присутність у кріслі біля мене здавалася мовчазним докором.

— Якщо у вас є інші справи, — сказав я нарешті, — не сидіть зі мною.

— А що ще я, по-вашому, маю робити? — відповіла вона.

— Можливо, ви хочете зустрітися з Рейнальді.

— Він поїхав.

Від таких новин на серці в мене полегшало. Я навіть став почуватися ліпше.

— Повернувся до Лондона? — запитав я.

— Ні, — відповіла вона, — вчора він відплив із Плімута.

Я так зрадів, що мусив відвернути голову, аби вона не здогадалася про це з мого обличчя і ще більше не розгнівалася.

— Я гадав, на нього в Англії ще чекають справи.

— Так і було, та ми вирішили, що все можна владнати листуванням. Термінові справи чекають на нього вдома. Він дізнався, що судно відпливає опівночі, і одразу ж поїхав. Тепер ви задоволені?

Рейнальді поїхав із країни, я був більш ніж задоволений. Але не цим займенником «ми» і не тим, як вона говорила про «дім». Я розумів, чому він поїхав — попередити слуг на віллі, щоб підготувалися до повернення хазяйки. Ось яка термінова справа на нього чекала. Мій час спливав.

— А коли ви поїдете?

— Залежить від вас, — відповіла вона.

Мабуть, якби я міг, то так і лишався б хворим. Скаржився б на біль, нудоту. І протягнув би ще кілька тижнів, прикидаючись. А що тоді? Ящики спаковані, будуар порожній, її ліжко в синій кімнаті вкрите тим самим чохлом, який лежав там усі ці роки до її візиту, — і тиша.

— Якби ж тільки, — зітхнула вона, — ви не були таким жорстоким, таким злим, ці останні дні минули б набагато щасливіше.

Я був злим? Жорстоким? Мені так не здавалося. Скоріше, зовсім навпаки, суворою тут була вона. Порятунку не було. Я потягнувся до її руки, і вона дозволила її взяти. І доки я цілував її руку, мене не покидали думки про Рейнальді…

Тієї ночі мені снилося, ніби я пішов до гранітного каменя та ще раз прочитав листа, схованого під ним. Сон здавався таким реальним, що навіть коли я прокинувся, він не зник, а лишився в моїй пам’яті на цілий ранок. Я підвівся, почуваючись достатньо добре, і як завжди, опівдні, спустився донизу. Як би я не намагався, я не міг позбутися бажання прочитати листа ще раз. Я не міг пригадати, що там говорилося про Рейнальді. Я точно маю знати, що про нього писав Емброуз. По обіді Рейчел пішла до своєї кімнати відпочити, і я одразу ж прослизнув до лісу, а звідти вниз, до алеї, і піднявся стежкою понад будиночком лісника, почуваючи відразу до того, що збирався зробити. Я підійшов до гранітної плити. Нахилився і, копаючи руками, раптом наткнувся на вологу шкіру свого записника. За зиму в ньому встиг оселитися слимак. Його слід на обкладинці був липкий. Я відкинув слимака й розгорнув записника, діставши лист. Папір розм’як та змок, літери стали куди тьмянішими, та їх все ще можна було розібрати. Я почав читати. Першу частину я проглянув поспіхом, хоча дивно було розуміти, що його хвороба, викликана зовсім іншими причинами, так нагадувала мою симптомами. А от щодо Рейнальді…

«Минали місяці, — писав Емброуз, — і я помічав, що вона все частіше звертається за порадою не до мене, а до того чоловіка, якого я згадував у листах раніше, синьйора Рейнальді, її друга та, я так розумію, юриста Санґаллетті. Гадаю, цей чоловік погано на неї впливає. Я підозрюю, що він роками був у неї закоханий, ще навіть коли Санґаллетті був живий, і хоч раніше я навіть на мить не припускав, ніби вона коли-небудь узагалі могла відповісти йому взаємністю, тепер, ураховуючи, як сильно вона

1 ... 92 93 94 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя кузина Рейчел"