Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Кінець

(непропорційно короткий):

— Геть! — кинула вона і взяла сигарету, потім запальничку, поки я запитував, що там, Господи, знову сталося. — Усі ці роки! — обурювалася вона й курила. Та що я сказав такого? Спершу вона заридала, а тепер просто каже: — Геть! — І курить. Чого я обманював її? Кажуть, мовляв, інколи волосся стає сторч. І справді, я бачу, як її волосся стало сторч. Невже Ліля справді вірила, що я сліпий? Отже, це кінець. А власне, чому? Я марно прошу прощення за те, що багато бачив. — Усі ці роки, — повторює вона, — ти не кохав мене, ні, тепер я вже знаю і тепер хочу, щоб ти пішов геть, забирайся! — Курить, а потім кричить: — Забирайся!

Пробудження (наче нічого не сталося) постає як ошуканство: завжди щось відбувається, але по-іншому.

Одного дня мене вислухали.

— Ну, — каже хтось, кого це не обходить, і ми сидимо віч-на-віч, — що, власне, сталося у вашому житті, яке тепер добігає кінця?

Я мовчу.

— Чоловік любить жінку, — каже він, — ця жінка любить іншого чоловіка, — веде він далі, — а перший чоловік любить ще одну жінку, яку знову-таки любить ще один чоловік, — каже він і доходить висновку: — Звичайнісінька життєва ситуація, яка розповзається на всі боки...

Я киваю головою.

— Чому ви не скажете ясно, — запитує він, і видно, що йому от-от урветься терпець, — котрий із цих двох чоловіків — ви?

Я стенаю плечима.

— Слідство довело, — каже він не без нотки погрози в голосі, — що, наприклад, особи на ймення Камілла Губер ніколи не існувало й немає, так само як і добродія на ймення Ґантенбайн...

— Знаю.

— Ви розповідаєте самі вигадки.

— Я живу самими вигадками.

— Гаразд, — каже він, — а що сталося насправді тієї пори і в тому місці, де ви були?

Я заплющую очі.

— Чому ви не відповідаєте?

Я мовчу.

— Ви забули, мій любий, що є свідок.

Потім, я чую, відчиняє двері, а почувши перестук високих підборів, я ще раз розплющую очі, щоб побачити, яка тут відбувається гра...

Я бачу:

У пляшці рештки бургундського, я знаю, острівець плісняви на червоному вині, далі рештки твердого, мов цеглина, хліба, в холодильнику скрутилася висохла шинка, в каструлі плавають каламутні рештки компоту, абрикосові покидьки — припаси для мумії, знаю, я сиджу в плащі й капелюсі, тхне камфорою, порохом, мастикою для підлоги, килими згорнені, я сиджу на бильці м’якого крісла й граюся коркотягом, ніхто не знає, що сталося, всі м’які меблі накриті білою тканиною, я знаю, віконниці зачинені, всі двері стоять навстіж, мені досить тільки підвестись, я знаю...

Я сліпий. Я знаю про це не завжди, а інколи. Тоді я знову сумніваюся, чи оповідки, які я можу уявити собі, часом не є моїм життям. Я не вірю. Я не можу повірити, що те, що я бачу, — це вже хода світу.

Оповідка для Камілли

(після того, як до неї заходив поліцай):

— Повинен бути порядок, — кажу я. — Багато років тому у вас щось сталося, і ви дуже тяжко пережили ту подію. Тут, у місті. Раптом з’явився чоловік, що ніколи не хотів називати свого імені, вже не кажучи про те, щоб розповісти оповідку. Про цього сучасника відомо тільки те, що він, напевне, жив, і за доказ тут править його труп, знайдений якось уранці в річці Лімат, ранок був дуже гарний, пригадую, я саме вийшов на міст Гельмгаус, щоб годувати звідти лебедів. У загороді для качок і лебедів там стояла тоді, а можливо, стоїть і досі, велика плакуча верба, її довге гілля звисало в зелений Лімат, листя похитувалося шелесткими гірляндами, там була справжня ідилія: каченята, барвисті, мов глянцевий папір, лебеді з білою гідністю, трохи далі церква Гросмюнстер, Карл Великий із чайками на короні, передзвін об одинадцятій годині... отже, там воно все і сталося. Труп не знайшли б ще довго, а можливо, й ніколи, якби бочки, на яких стоять ґрати для качок, з роками не вкрилися іржею. Одне слово, чи то служба підводного будівництва, чи то паркова служба мали коли-небудь замінити заіржавілі діжки під хатками для лебедів. Піднявши трухляві дошки, щоб підступитися до вкритих слизом бочок, робітники побачили не менше вкритий слизом труп, одразу припинили роботу й повідомили поліцію, яка невдовзі привеслувала на зеленому човні, передзвін об одинадцятій годині ще не скінчився, він триває аж десять хвилин і належить до моїх найрадісніших спогадів; найкраще, на мою думку, його чути тоді, коли йти по мосту Гельмгаус, тоді над водою поєднуються дзвони з усіх веж... Можливо, саме тому там опинився і труп. Звичайно, я був не єдиним, хто хотів тепер побачити, що там діється. Обидва поліцаї в зеленому човні з міським гербом, один із веслом, а другий із довгим багром, були в мундирах і шоломах, наче мали арештувати когось, і видавалися схвильованими, з мосту на них витріщалася сила людей, і довгий час не відбувалося нічого. Дзвони об одинадцятій калатали й далі. На мосту хтось із тих, що все знають найкраще, розводився, мовляв, треба шарпнути щосили та й витягти той труп, бо тепер уже знали, що там труп, і громадськість, здається, мала право знати, чий він. Але труп міцно застряв між двома іржавими бочками. Що менше можна було вдіяти що-небудь, то більше наростала напруга, дзигарі на той час уже замовкли, і, зрештою, щось таки мало статися, навіть якщо й не через труп, бо за цілу годину його таки витягли. Навряд чи можна було б діяти інакше: поліцай із багром, отримавши пораду від другого, який невтомно працював веслом, щоб не знесла течія, штрикав і штрикав багром між слизьких іржавих бочок, не думаючи, що труп, тільки-но вивільнившись від свого полону, одразу попливе за течією. Так воно й сталося, тож глядачі на мосту мали на що дивитися. Річкою щось плило — труп, повільно, але так, наче мав ще одне бажання, ба навіть рішуче прагнення: втекти. Поки з допомогою вправних ударів весел довгий човен розвернувся й поплив навздогін, труп уже відплив на кілька метрів. Обличчям донизу, звичайно, нерухомий і не допомагаючи собі руками, він плив, наче тільки й чекав цієї