Читати книгу - "Симпатик"

Другої ночі ми пройшли не так далеко, як першої. Я не дуже розумів, ішов я тоді чи просто висів на спині звіра, що брикався і важко дихав піді мною. Хвиля жовчі здіймалась у моєму горлі й опадала, вуха опухли від самої голови, я тремтів, немов узимку. Подивившись угору, я побачив відблиски зірок у гілках, ці мерехтливі сніжинки в склі снігової кульки. Сонні та огрядний майор тихенько сміялися, дивлячись на мене в цій кульці, й трусили її своїми величезними руками. Єдиною справжньою річчю, що приковувала мене до матеріального світу, була зброя в моїх руках, бо землі під ногами я не відчував. Я тримав АК-47 міцно, наче руки Лани тієї ночі, коли пішов з квартири Сонні. Вона не здалася здивованою, коли відчинила мені двері, бо від початку знала, що я повернуся. Я не сказав Генералові, що ми з Ланою зробили, хоча й варто було. Була одна-однісінька річ, недоступна для нього, і я це зробив, бо ж, убивши людину, я більше не мав жодної заборони, навіть щодо того, що належало йому чи було ним створене. Навіть запах лісу був її запахом, і, коли я скинув наплічника й сів між Боном та беземоційним лейтенантом серед бамбукового гаю, волога землі нагадала про неї. Незчисленні світляки запалювали гілки над нашими головами, і мені здавалося, що всі писки й очі лісу повернуті до нас. Деякі тварини могли бачити в темряві, однак тільки люди з власної волі вишукували всі можливі дороги до темряви своїх душ. Ми як вид ніколи не бачили печери, дверей чи будь-якого входу, до якого нам не хотілося б увійти. Один шлях нас ніколи не вдовольняє. Ми завжди пробуватимемо все, навіть найтемніші та найзабороненіші проходи — про це мені нагадала ніч із Ланою.

— Піду віділлю, — сказав беземоційний лейтенант, знову встаючи.

Він зник у похмурих хащах, і світляки над його головою вимкнулися й увімкнулися в унісон. «Знаєш, чому ти мені подобаєшся? — спитала Лана після того. — У тобі є все, що моя мати зненавиділа б». Я не образився. Мені згодовували стільки ненависті, що ще трохи ніяк не могло вплинути на мою жирну печінку. Якщо мої вороги колись виріжуть і з’їдять її, як подейкують про камбоджійців, вони пальці облизуватимуть від насолоди, бо нема нічого смачнішого за фуа-гра з ненависті, якщо звикнути до її смаку. Я почув, як там, куди пішов лейтенант, тріснула гілка.

— Усе гаразд? — спитав Бон.

Я кивнув, зосередившись на світляках: їхній колективний сигнал окреслював силуети бамбукових дерев цього дикого Різдва. Підлісок затріщав, і з-за бамбука постала розмита фігура лейтенанта.

— Агов, — сказав він. — Я…

Спалах світла й звуку засліпив і оглушив мене. У мене полетіли земля та гравій, і я відкотився назад. У вухах дзвеніло, і я чув, як хтось верещить, поки я згорнувся на землі, затуливши голову руками. Хтось верещав, і то був не я. Хтось лаявся, і то був не я. Я струсив землю з обличчя, і дерева над моєю головою стали темними. Світляки припинили блимати, і хтось верещав. То був беземоційний лейтенант, що звивався в заростях папороті. Медик-філософ перечепився через мене, поки біг на допомогу лейтенантові. З темряви постав сивий капітан.

— Займайте оборонні позиції, чорт забирай.

Бон поряд зі мною розвернувся спиною до колотнечі, відтягнув замок — клац-клац — і націлився в темряву. Я чув клац-клац, поки люди навколо мене готувалися стріляти, і сам зробив те ж саме. Хтось увімкнув ліхтарика, і навіть сидячи спиною до головної сцени, я бачив його світло.

— Ноги нема, — мовив медик-філософ. Лейтенант і далі верещав. — Потримайте світло, поки я його перев’яжу.

— Його чує вся долина, — сказав темний морпіх.

— Він житиме? — спитав сивий капітан.

— Можливо, й житиме, якщо доправити його до лікарні, — відповів медик. — Тримайте його.

— Його треба заткнути, — сказав темний морпіх.

— То, певно, була міна, — сказав сивий капітан. — Не напад.

— Зробіть це, або я зроблю, — мовив темний морпіх.

Хтось поклав руку на рота лейтенантові, придушуючи його крики. Глянувши через плече, я побачив ліхтарик темного морпіха, скерований на медика-філософа, що без жодного сенсу накладав джгут на недогризок ноги лейтенанта — білий моляр кістки стирчав вище від коліна, там, де ногу відірвало. Сивий капітан однією рукою накрив лейтенантові рота, другою затиснув йому ніздрі. Лейтенант звивався, хапав медика-філософа і сивого капітана за рукави, і темний морпіх вимкнув ліхтарика. Поступово звуки борсання й задухи вщухли, й він нарешті закляк, мертвий. Але якщо він і справді помер, то чому я досі чув його крики?

— Треба йти, — сказав темний морпіх. — Зараз ніхто не прийде, але коли буде світло — прийдуть.

Сивий капітан не відповів.

— Ви мене чули?

Сивий капітан сказав «так».

— То робіть що-небудь. До ранку ми мусимо бути якнайдалі звідси.

Сивий капітан наказав поховати лейтенанта. Коли темний морпіх завважив, що це буде надто довго, капітан віддав наказ взяти тіло з нами. Амуніцію лейтенанта ми розділили поміж собою, наплічника віддали лаоському фермерові, а темний морпіх узяв його М-16. Кремезний кулеметник віддав свій М-60 темнішому морпіхові й забрав тіло лейтенанта. Ми вже збиралися рушати, коли кулеметник спитав:

— А де його нога?

Темний морпіх увімкнув ліхтарика. Нога була подана на салаті з рубаної папороті, м’ясо було пошматоване, на ньому досі висіли шматки чорної тканини, а з дірки у плоті визирала біла кістка.

— Де ступня? — спитав темний морпіх.

— Гадаю, її відірвало, — відповів медик-філософ.

Шматки рожевої плоті, шкіри і тканини висіли на папороті й уже бриніли мурахами. Темний морпіх підібрав ногу, а коли подивився на нас, мене побачив першим.

— Вона вся твоя, — сказав він і жбурнув ногу мені.

Я думав відмовитися, але хтось мусив її нести. «Пам’ятай, ти не половина ні від чого — в тобі все подвійне!» Якщо хтось мав це робити, то і я міг. То був лише шмат м’яса на кістці, плоть, липка від крові й жорстка від налиплого бруду. Коли я взяв її й струсив з неї мурах, виявилося, що вона трохи важча за мій АК-47, бо відірвана від невеликого чоловіка.