Читати книгу - "Симпатик"

Я ніс його ногу в одній руці, другу поклав на ремінь АК-47, що висів на плечі, й вага ноги людини видавалася значно більшою за вагу всього тіла. Я ніс ногу, відставивши якомога далі від себе, а вона ставала дедалі важчою, наче та Біблія, що її мій батько змусив мене тримати перед усім класом на простягнутій руці, на знак покарання за якийсь гріх. Я досі ніс із собою цей спогад, як і спогад про тіло батька в труні, таке ж біле, як кістка, що випирала з ноги беземоційного лейтенанта. Балачки пастви в церкві досі дзижчали у моїх вухах. Я дізнався про смерть батька, коли його диякон зателефонував мені в штаб поліції.

— Звідки у вас мій номер? — спитав я.

Виявилося, що він був серед батькових паперів, на столі. Я тоді подивився на документ на власному столі, таємне розслідування цілком невизначної події минулого, 1968 року, коли американський загін відновлював порядок у майже закинутому селищі поблизу Куангая. Стративши всіх буйволів, свиней та собак і зґвалтувавши гуртом чотирьох дівчат, солдати зібрали їх, а також п’ятнадцять жінок, дітей і старих людей на сільській площі й стріляли в них, доки не повбивали, згідно зі свідченнями одного рядового, що згодом розкаявся. Доповідь керівника загону свідчила, що його люди вбили дев’ятнадцятьох в’єтконгівців, хоча зброї, крім лопат, заступів, арбалета і мушкета не знайшли.

— У мене немає часу, — сказав я.

— Для вас це важливо, — мовив диякон.

— Чому важливо? — спитав я.

Після довгої паузи диякон сказав:

— Ви були важливі для нього, а він — для вас.

Тоді я зрозумів, без зайвих слів, що диякон знав, ким був мій батько.

Ми закінчили перехід за дві години, той самий час, що знадобився на поховальну месу по моєму батькові. У яру, де ми зупинилися і де я подряпав обличчя лозою бугенвілеї, дзюркотів струмок. Я поклав ногу на землю, а морпіхи почали копати неглибоку могилу. Моя рука була липка від крові, і я схилився біля струмка, щоб вимити її в холодній воді. Коли морпіхи закінчили, моя рука була вже суха, а на видноколі з’явився слабкий відблиск рожевого світла. Сивий капітан розгорнув лейтенантову накидку з пальмовими гілками, кремезний кулеметник опустив на неї тіло. Тільки тоді я усвідомив, що мені знову доведеться заплямувати руки кров’ю. Я підняв ногу і поклав її на місце. У рожевому світлі побачив його розплющені очі, провислий рот і досі чув його верещання. Сивий капітан закрив йому очі й рота, загорнув тіло в накидку, але коли вони з кулеметником підняли тіло, нога вислизнула. Я вже витирав липку руку об штани, але не мав вибору, довелося знову підняти ногу. Коли вони опустили тіло в могилу, я схилився і запхнув її під накидку, під його коліно. Блискучі хробаки вже виповзали з землі, коли я допомагав закидати могилу землею. Її глибини вистачало, щоб прикрити наші сліди на день-два, поки тварини не викопають тіло і не з’їдять його.

— От мені цікаво, — сказав Сонні, сівши навпочіпки поряд зі мною, поки я стояв біля могили на колінах, — лейтенант вештатиметься тут з однією ногою чи з двома? І чи будуть у нього з очей випадати хробаки?

— Це точно, — мовив огрядний майор, чия голова стирчала з могили, коли він звертався до мене. — Дивовижно, якої форми може набути привид. Чому я тут цілий, окрім цієї дірки в голові, а не огидне місиво кісток та м’яса? Скажіть мені, капітане. Ви ж усе про все знаєте, чи не так?

Я б відповів, якби міг, але це було важко, зважаючи на те, що я відчував, наче в моїй голові теж діра.

День минув, нас не викрили, і пізно ввечері, після короткого переходу, ми дійшли до берега Меконгу, що блищав у світлі місяця. Десь на другому боці на мене чекали ви, Коменданте, разом з безликим комісаром. Я тоді про це не знав, однак важко було не передчувати наближення чогось, знімаючи з себе п’явок, які чіплялися до нас з упертістю поганих спогадів. Ми несли їх на собі, не знаючи того, поки лаоський фермер не зняв зі своєї щиколотки звивистого чорного пальця. Витягаючи з себе малого монстра, що впився в мою ногу, я не міг не прагнути, щоб Лана була так прив’язана до мене. Сухорлявий радіотелефоніст зв’язався з табором, і поки сивий капітан доповідав адміралові, морпіхи ще раз показали, що на щось годяться, спорудивши пліт із бамбукових стовбурів, зв’язаних ліанами. Четверо чоловіків могли переправитися на ньому через річку за допомогою імпровізованих весел, теж з бамбуку. Перша команда, в особі темнішого морпіха, тягнула з собою мотузку, що, прив’язана до дерев на кожному боці, мала скерувати його назад з плотом. Потрібно було чотири рейди, щоб перевезти всіх нас, і перша група рушила ще до півночі: темніший морпіх, розвідник-хмонг, кремезний кулеметник і темний морпіх. Решта розсіялася по берегу, присіла навпочіпки під накидками з листя, спинами до річки, цілячись у густий ліс.

За півгодини темніший морпіх повернувся з плотом. Ще троє попливли з ним — лаоський фермер, найтемніший морпіх і медик-філософ, який над могилою беземоційного лейтенанта прочитав щось на кшталт молитви: «Усі, що живуть, умирають. Не вмирають лише мертві». «І що це, чорт забирай, має означати?» — спитав темний морпіх. Я знав, що це значить. Моя мати не помирала, бо вона була мертва. Мій батько теж не помирав, бо був мертвий, однак я, сидячи на цьому березі, помирав, бо ще не вмер.

— А ми тоді що? — спитали Сонні та огрядний майор. — Помираємо чи вже мертві?

Я здригнувся і пильно вдивився в темряву лісу, по лінії своєї зброї. Там, серед зачарованих дерев, я побачив інших привидів. Привидів людей та привидів тварин, привидів рослин та привидів комах, духів мертвих тигрів, і кажанів, і цикад, і гобгоблінів, рослинний та тваринний світи, що переплелися й у потойбіччі теж. Весь ліс мерехтів кривлянням смерті, комедіанта, та життя, серйозного чоловіка, — цього дуету, що ніколи не розлучиться. Жити означало терпіти переслідування неминучості власного розпаду, а бути мертвим — терпіти пам’ять про своє життя.

— Гей, твоя черга, — просичав сивий капітан.

Певно, минуло ще півгодини. Пліт знову проскрипів, ударившись об берег, притягнутий за мотузку темнішим морпіхом. Ми з Боном встали, разом з