Читати книгу - "Симпатик"

Сонні та огрядним майором, готовими піти за мною через річку. Пам’ятаю її білий шум, біль у колінах і вагу зброї в руках. Пам’ятаю несправедливість того, що моя мати ніколи не приходила до мене після смерті, байдуже, скільки разів я її кликав, на відміну від Сонні та огрядного майора, яких я нестиму з собою довіку. Пам’ятаю, що на березі жоден з нас не був схожий на людину — накидки з листя, розмальовані чорним обличчя, зброя, здобута зі світу мінералів. Пам’ятаю, як сивий капітан сказав: «Бери весло» і кинув його в мене, саме перед тим, як біля мого вуха щось просвистіло і голова капітана розкололася, випускаючи свій жовток. Щось м’яке і мокре пристало до моєї щоки, і обома сторонами річки прокотився грім. Той берег вкрився гарячими спалахами, повітря розірвали вибухи гранат. Темний морпіх зробив крок убік, коли пущена реактивна граната зі свистом пролетіла повз мене й ударилася в пліт, пошматувавши його стовпом вогню й іскор, скинувши морпіха на мілководдя біля берега, де він лежав і кричав, не зовсім мертвий.

— Лягай, дурню! — Бон збив мене на землю.

Сухорлявий радіотелефоніст уже відстрілювався з нашого боку лісу, постріли його пістолета-кулемета били по моїх барабанних перетинках. Я відчував міць зброї, силу куль, що летіли над головою. Страх надув кульку мого серця і я втиснувся обличчям у землю. Ми були на схилистому березі, це рятувало нас від засади, бо ми сиділи нижче лінії зору мстивих духів лісу.

— Стріляй, чорт забирай, — сказав Бон.

Десятки божевільних, убивчих світляків літали з лісу та в ліс, от тільки це були спалахи від пострілів. Щоб стріляти, я мусив підняти голову й прицілитися, але зброя була надто голосна, і я відчував, як кулі врізаються в землю.

— Стріляй, чорт забирай!

Я підняв свою зброю, націлився в ліс, але коли натиснув на спусковий гачок, мене вдарило в плече. Спалах у темряві був такий яскравий, що ті, хто хотів нас убити, тепер точно знали, де я, однак мені не лишалося нічого, крім спускати курок. Плече боліло від віддачі, й коли я зупинився витягнути порожній магазин і вставити інший, то відчув, що вуха теж болять, від стереоефекту нашої стрілянини з цього боку річки і гамору — з другого. Я боявся, що Бон підведеться і накаже мені йти з ним в атаку на вогонь супротивника — я знав, що не зможу так. Я боявся смерті й любив життя. Я хотів прожити стільки, щоб випалити ще одну сигарету, випити ще склянку, відчути ще сім секунд безумного блаженства, а тоді, можливо, я міг би померти, хоча швидше ні.

Раптом вони припинили стріляти в нас, і тепер темряву розривали лише ми з Боном. Тільки тоді я помітив, що сухорлявий радіотелефоніст більше не з нами. Я припинив стріляти і побачив у світлі місяця, що він схилив голову на свій мовчазний пістолет-кулемет. Бон єдиний і досі стріляв, але, розрядивши останній магазин, припинив. Вогонь з того боку вже вщух, кілька чоловіків кричали щось звідти іноземною мовою. Тоді, зі сховку в похмурих лісах з нашого боку, хтось гукнув нашою мовою:

— Здавайтеся! Не помирайте марно!

Акцент був північний.

Запала тиша, яку порушував лише горловий шепіт річки. Ніхто більше не кликав маму, і так я зрозумів, що темніший морпіх теж помер. Я повернувся до Бона й у світлі місяця побачив білки його очей, бо він теж дивився на мене, крізь сльози.

— Якби не ти, покидьку, — сказав Бон, — я б тут помер.

Він плакав лише втретє за весь той час, що я його знав, не в нападі апокаліптичної люті, як тоді, коли померли його дружина і син, і не в скорботному настрої, який він ділив з Ланою, а тихо, від поразки. Місія завершилася, він лишився живий, і мій план спрацював, байдуже, що мимовільно та незграбно. Я зміг урятувати його, але, як виявилося, тільки від смерті.

Розділ 19

— Тільки від смерті? — комендант виглядав щиро ображеним, тримаючи пальця на останніх словах мого зізнання.

У другій руці в нього був синій олівець, обраний тому, що Сталін теж користувався синім олівцем, принаймні так сказав комендант. Як і Сталін, він був старанним редактором, завжди готовий вказати мені на помилки й розбіжності, заохотити видаляти, вирізати, перефразовувати чи додавати.

— Натяки на те, що життя в моєму таборі гірше за смерть, надто театральні, вам не здається?

Комендант на своєму бамбуковому стільці видавався надзвичайно розсудливим, і на якусь мить я, на своєму бамбуковому стільці, відчув, що він насправді надзвичайно розсудливий. Але потім я згадав, що ще годину тому я сидів в ізоляційній камері з червоної цегли, без жодного вікна, і провів у ній останній рік після засідки, переписуючи свою сповідь, версію за версією — саме остання з них зараз була в коменданта.

— Товаришу Коменданте, можливо, ваш погляд відрізняється від мого, — сказав я, намагаючись звикнути до власного голосу, бо вже тиждень ні з ким не говорив. — Я полонений, а ви тут головний. Вам може бути важко спочувати мені, й навпаки.

Комендант зітхнув і поклав останню сторінку мого зізнання на інші 375, складені на столі біля стільця.

— Скільки вам це повторювати? Ви не полонений! Ось вони — полонені, — мовив він, показуючи у вікно на бараки, в яких жила тисяча бранців, зокрема ті, що вижили разом зі мною: лаоський фермер, розвідник-хмонг, медик-філософ, найтемніший морпіх, темний морпіх і Бон. — Ви особливий, — він підпалив сигарету. — Ви гість, мій та комісара.

— Гості мають змогу піти, Товаришу Коменданте.

Я замовк, спостерігаючи за його реакцією. Я хотів отримати одну з цих сигарет, але це було б неможливо, якби я його розлютив. Однак сьогодні він мав на диво добрий настрій, і навіть не насупився. У коменданта були високі вилиці, ніжні риси обличчя оперного співака, і навіть десять років бойових дій, керованих з печери в Лаосі, не зіпсували його класичної краси. Непривабливим його робила похмурість, той постійний вологий сум, що його він розділяв з усіма в таборі, зі мною зокрема. Це був сум солдатів і бранців, хворих на ностальгію, постійний піт, що вбирав у себе вічно вологий одяг — його неможливо було висушити, от і я нині сидів на бамбуковому стільці мокрий. Комендант принаймні мав електричний вентилятор, що нині дув на нього, один з двох вентиляторів у таборі. Охоронець з дитячою пикою сказав мені, що другий вентилятор стояв у житлі