Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Він несподівано кинувся на мене. Я крутнувся в повітрі назад, тримаючи відстань, і приземлився сідницями на парапет.

— То тебе не обходить, що ти загубив посох?—хутко поцікавився я, відчайдушно махаючи хвостом джинам на сусідньому даху. Настав час покінчити з Гонорієм та його манією величі[68]. Краєм ока я помітив, як джин у подобі орангутана почухав собі під пахвою. Чи то був хитрий сигнал, що обіцяв швидку допомогу, чи він просто не звернув на мене уваги.

— Посох... — очі кістяка блиснули. — Так, мене трохи мучить сумління. Проте яка різниця? Він, напевно, в того дівчиська — Кіті. Вона в Лондоні: рано чи пізно я знайду її, — він пожвавішав. — Коли посох опиниться в моїх руках, я казна-чого зможу накоїти! Ану, стій тихенько, зараз я зжеру тебе.

Він недбало простяг руку, не чекаючи дальшого спротиву. Решта бісів, напевно, сиділи собі й чекали своєї долі — вони взагалі не дуже рішучі хлопці. Проте Бартімеус — не такий, і Гонорій мав у цьому переконатися. Я промайнув між простягнутими руками, підскочив і перестрибнув через моторошну білу голову, зірвавши з неї посмертну маску[69].

Це було легко—маска трималась лише на кількох засмальцьованих пасмах сивого волосся. Гонорій здивовано зойкнув— і обернувся, вишкірившись на мене своїм черепом:

—Ану, віддай!

Біс у відповідь помчав дахом далі.

— Навіщо вона тобі? — гукнув я через плече. — Це маска твого хазяїна, а хазяїн помер. О-о, а зуби в нього були нівроку міцненькі! Хоча б отой, що висить на ниточці...

— Віддай мені моє обличчя!

— «Обличчя»? Це нездорові слова для африта. Ой, упустив! Який я незграба!

Сказавши це, я щосили жбурнув маску геть, мов золотий диск. Вона вилетіла за межі даху і зникла з очей.

Кістяк заревів з люті й випустив один за одним три Вибухи, обпікши ними повітря поряд зі мною. Біс послизнувся, підскочив, крутнувся — вгору, вниз, вгору, вниз, — перестрибнув через парапет і приклеївся всіма своїми присосками до найближчого вікна.

З цієї вигідної позиції я знову махнув двом джинам, що ховалися за димарем, і свиснув так гучно, як тільки міг. Напевно, Гонорієве вміння жбурляти Вибухи й було причиною їхнього страху. Однак тепер я радо побачив, як один з них — у подобі цибатого птаха — рушив до мене, а за ним знехотя пошкандибав і орангутан.

Я чув, як кістяк скочив на парапет переді мною й витяг шию, виглядаючи мене. Його зуби ляскали й люто скреготіли. Я розпластався по шибці. Як тепер переконався Гонорій, серйозною вадою його перебування в кістках було те, що він не міг змінювати подобу. Будь-який поважний африт умить відростив би крила, полинув униз і відшукав мене, та жодного хорошого даху поблизу не було, тож африт зайшов у глухий кут. Тепер він, безперечно, міркував, що робитиме далі.

Тим часом я, Бартімеус, уже обдумав усе, що треба. Я обережно поповз убік вікном, тоді стіною і завернув за ріг будинку. Там я спритно вліз нагору й зазирнув на дах. Кістяк стояв, як раніше, перехилившись через парапет. Іззаду він здавався менш моторошним: штани були подерті, розійшлися по швах і так сповзли, що мені було чудово видно його куприк.

Якщо він ще хоч трохи постоїть у цій позі...

Біс вискочив на дах і обернувся химерою, яка навшпиньки рушила вперед, простерши обидві руки.

Аж тут мій чудовий задум зруйнували птах і орангутан, у якого тепер росли помаранчеві крила. Вони злетіли з неба просто перед очима в кістяка. Кожен ударив його магічною атакою — Вибухом і Пекельним Закляттям, якщо сказати точніше. Подвійний удар відкинув кістяка від провалля. Із своєю звичною спритністю я змінив свій план атаки і приєднався до нападників, обравши задля різноманіття Судоми. Мерехтливі чорнильні стрічки огорнули кістяк, намагаючись розбити його на шматки, але марно. Кістяк щось промовив, тупнув ногою — рештки всіх трьох заклять посипалися з нього, скрутилися й щезли.

Птах, орангутан і химера трохи позадкували. Ми зрозуміли, що зараз буде халепа.

Ґледстонів череп, рипнувши, крутнувся в мій бік:

— Як ти гадаєш, чому мій хазяїн саме мені надав честь оселитись у його кістках? Бо я — Гонорій, африт дев’ятого рівня, стійкий до магії простих джинів. А тепер — облиште мене!

З пальців кістяка вирвалися зелені силові дуги. Химера стрибнула з даху, щоб її не зачепило, тоді як птах і орангутан, мов камені, попадали з неба вниз.

Кістяк ураз перескочив на нижчий дах і вистрибом подався собі геть. Троє джинів ненадовго зависли в повітрі, щоб порадитися.

— Щось не до вподоби мені ці ігри, — зауважив орангутан.

— Мені теж, — підхопив птах. — Чули? Він стійкий до магії! Пам’ятаю, колись у стародавньому Сіамі був один королівський африт...

— Йому боляче від срібла, — заперечила химера. — Він сам мені казав.

— Нам також боляче, — відповів орангутан. — Мені від цього срібла аж шерсть вилазить!

— Ну, ми ж не повинні його торкатися! Еге ж? Ходімо!

Ми стрімко сіли на людну вулицю внизу. Не обійшлося, щоправда, без невеличкої пригоди: водій вантажівки, побачивши нас, крутонув кермом і вилетів на тротуар. Погано, звичайно, та могло бути й гірше.[70]

Мій товариш сердито зупинився в повітрі:

— Що це з ним таке? Що, він орангутана ніколи не бачив?

— Крилатого — навряд. Може, краще зробитись на першому рівні голубами? Ану, виламайте-но мені три дротини з цих ґратів. Вони ж не залізні? От і гаразд. А тепер треба знайти ювелірну крамницю.

Оглянувши довколишні крамнички, ми відшукали навіть дещо краще: справжню ювелірну майстерню з цілою колекцією старанно підібраних срібних кухлів, глечиків, спортивних кубків і пам’ятних табличок у вітрині. Птах з орангутаном, яким пощастило роздобути три довгі металеві дротини, намагалися не підходити туди близько: аура срібла морозила наші сутності навіть із того боку вулиці. Проте химера баритися вже не могла. Я схопив одну дротину, стиснув зуби й вибив скло[71]. Потім спритно підчепив дротиною великий пивний кухоль і позадкував, не звертаючи уваги на жалібні вигуки, що лунали з крамниці.

— Бачили? — я помахав кухлем перед моїми