Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

***

Ми змарнували в польоті двадцять хвилин на те, щоб знову розшукати кістяк. Насправді це було не так важко: ми просто летіли туди, звідки лунали вигуки. Напевно, Гонорій згадав свою давню втіху — страхати людей — і тепер гуляв набережною, гойдаючись на ліхтарях і зненацька виринаючи з-за парапету, чим украй лякав випадкових перехожих. Розвага була досить-таки безневинна, та ми дістали наказ — і тепер мусили діяти.

Кожен з нас мав при собі саморобний спис зі срібною річчю. У птаха на кінці списа хилитався кубок за кидання дротиків, а орангутан, який кілька хвилин даремно намагався припасувати до дротини великий таріль, урешті обмежився кошичком на грінки. Я швиденько дав їм кілька порад щодо тактики, й ми заходились підбиратися до кістяка — на зразок трьох вівчарок, що заганяють барана. Птах летів уздовж набережної з півдня, орангутан заходив з півночі, а я підкрадався з глибини кварталу. Нарешті ми загнали його в глухий кут біля обеліска Клеопатри[72].

Насамперед Гонорій побачив птаха. З його руки вилетіла ще одна блискавка, пройшла між цибатими ногами птаха й перетворила на попіл громадську вбиральню. Тим часом орангутан підлетів упритул до Ґледстона й тицьнув його між лопатками кошичком для грінок. Вибухнув сніп зеленкуватих іскор, війнуло підпаленою матерією. Кістяк високо підскочив і з моторошним криком упав на землю. Він позадкував до бруківки, дивом уникнувши мого пивного кухля.

— A-а! Зрадники!

Наступне Гонорієве закляття свиснуло біля самісінького вуха химери. Та поки він стежив за моєю постаттю, що втікала, птах підібрався ближче й полоскотав його кощаву ногу кубком за кидання дротиків. Коли він стрімко обернувся назустріч новій небезпеці, до роботи знов узявся кошичок на грінки. Так воно й тривало. Хоч як вертівся й крутився кістяк, то одна, то друга срібна річ опинялася в нього за спиною. Невдовзі він, не націлюючись, почав кидати блискавки куди заманеться, та й на силі він підупав — намагався вже не нападати, а відступати. Виючи й сиплючи прокльонами, він задкував набережною, підходячи дедалі ближче до парапету.

Ми втрьох обережно стискали наше коло. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут мені здається таким незвичним. Та нарешті зрозумів: я знову брав участь у ловах, тільки цього разу сам був мисливцем, тоді як зазвичай полювали за мною.

Через кілька хвилин ми оточили кістяк біля підніжжя обеліска. Той гарячково крутив туди-сюди черепом; криваві вогники виблискували, шукаючи дороги до відступу.

— Гонорію, — сказав я, — це твоя остання нагода. Ми розуміємо, що тобі випало пережити. Якщо ти не можеш сам покинути ці кістки, то напевно хто-небудь із нинішніх чарівників зуміє звільнити тебе від закляття. Здавайся, і я попрошу свого хазяїна знайти належні чари.

Кістяк зневажливо заскреготів:

— Попросиш хазяїна? Ніби це так легко! Ви що, такі друзяки з ним? Щось мені не віриться. Всі, всі ви коритесь людським примхам — тільки я вільний!

— Ти ув’язнений у смердючому лантусі з кістками, — заперечив я. — Поглянь на себе! Ти ж не можеш навіть перетворитись на птаха чи рибу, щоб утекти.

— Мені краще, ніж тобі! — зіпнув кістяк. — Скільки вже років ви на них гаруєте? Міняй собі подобу скільки хочеш: ти все одно — раб, і всі ви — раби в кайданах, перед вічним страхом покарання! Дивіться: я — біс, я — дияволі І що кому до того?

— Я, до речі, химера, — пробурмотів я. Щоправда, не дуже гучно: загалом він мав рацію.

— Якби ти мав хоч найменшу змогу, то разом зі мною гуляв би Лондоном, де заманеться, й навчав цих чарівників, що й до чого! Лицеміре! Я кидаю тобі виклик!

Хребці затріщали, торс обернувся, білі кістки потяглись і вхопились за гранітну колону. Кістяк Ґледстона крекнув, підтягся й видряпався на обеліск, чіпляючись за вирізьблені на ньому ієрогліфи.

Ми з товаришами спостерігали за ним.

— Куди це його несе? — запитав птах. Химера стенула плечима.

— Усе одно йому нікуди подітися, — зауважив я. — Він лише відтягує неминучий кінець.

Говорив я роздратовано, бо в Гонорієвих словах було чимало правди — і це зачіпало мене.

— Пора вже з ним закінчувати, — додав я.

Та поки ми злетіли нагору, піднявши списи, на яких похмуро блищали в сутінках срібні цяцьки, кістяк уже дістався до вершка стародавнього обеліска. Опинившись на його вістрі, він якимось чином піднявся на ноги і простер руки до неба, обернувшись лицем до заходу й до надвечірнього сонця. Останні сонячні промені осявали довге сиве волосся й вигравали на блискучих шишках черепа. Потім він мовчки зігнув ноги — й ластівкою полетів у річку.

Орангутан кинув навздогін свого списа, та в цьому насправді вже не було потреби.

Вода в Темзі стояла досить високо — була саме пора вечірнього припливу. Кістяк упав у річку далеко від берега й вмить пішов на дно. Він виринув ще раз — набагато нижче за водою; з очних ямок струменіла вода, щелепа ворушилась, кощаві руки безпорадно вимахували. Та все це так само відбувалося мовчки. А потім він зник.

Може, його понесло в море, а може, затягло в мул на дні Темзи, — ми з берега того не бачили. Головне, що африта Гонорія, мешканця Ґледстонових кісток, більше ніхто не бачив.

35

Кіті не плакала.

Якщо роки участі в Спротиві чогось і навчили її, то це стримувати свої почуття. Плакати зараз не було сенсу. Катастрофа була така руйнівна й велика, що звичайна людська реакція здавалася тут недоречною. Ні під час шаленої втечі з абатства, ні відразу після неї, коли Кіті нарешті зупинилася на безлюдній площі за милю звідти, їй не спало на думку проникнутися жалощами до самої себе.

Страх підганяв її вперед: дівчині не вірилося, що їй пощастило врятуватись від демона. На кожному розі, згідно з правилами Спротиву, вона зупинялась і чекала з півхвилини, а потім озиралася в той бік, звідки прийшла. Щоразу жодних ознак гонитви вона не помічала: тільки сонні будинки, слабке світло ліхтарів і мовчазні алеї. Здавалося, місту було байдуже до самого існування Кіті. З неба дивилися холодні зорі й блідолиций місяць. Довкола в темряві не було нікогісінько — навіть куль-шпигунів.

Ноги дівчини ледь чутно ступали бруківкою. Вона бігла підтюпцем,