Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

- Карліто, - звернулася я до свого начальника, - мені Іра тут шепнула на вухо, що ти ніяк не знайдеш собі пару.                                                  

- Так, Лялю, - сумно зітхнув Карл. - Ти запитаєш, як такий красень, як я, і без пари? А я тобі відповім, що люблять не за красу і не за гроші, і навіть не за кекс ...

Я кивнула головою, погоджуючись з його думками.

- ... а ... любов приходить згори, тобто дається Богом. І любимо ми когось просто так, ні за що.

- У мене тут є на прикметі одна особа. Можу познайомити.

- Ну, не знаю. Я просто не люблю ходити на побачення в сліпу. А що як мені не сподобається та особа!

- Ну, ти ж не зібрався одружуватися з нею, просто побалакаєш і почастуєш випивкою.

- А як звуть цю особу?

- Мусею.

- Ой, яке хороше ім'я! - зрадів Карл, зробивши ковток зі склянки. - Гаразд, я зустрінуся з твоєї Мусею. Коли?

- Я тобі передзвоню і повідомлю пізніше.  

Під вечір я так спеклася на сонці, що була схожа на печене яблуко. І шезлонг не допоміг. Засмага до мене прилипає моментально. Точніше робить схожою на вареного рака. І засоби від засмаги не захистили мене від жарких променів небесного світила. А от Іра як прийшла білою сюди, так і пішла зі шкірою снігового кольору, тільки ніс у неї трішки почервонів, і навіть під кінець шкіра з нього стала злазити. Треба буде спитати, чим вона мастилася таким.

Всю дорогу до будинку я намагалася додзвонитися до Мусі, але в моєму вусі кожен раз звучало чемно: «Абонент тимчасово недоступний». Розплатившись з таксистом, я побрела до дому. І не встигла я переступити поріг будинку, як мій мобільний задзеленькав. Я приклала «трубку» до вуха, і звідти понеслися злісні викрики Сергія Петровича.

- Навіщо ти мобільний відключила? - бушував він. - Ти мені потрібна по заріз. Де тебе носить? Тільки не говори, що ти працюєш цілий день на роботі в поті чола! Я туди телефонував. Мені сказали, що ти сьогодні і не працювала. Я думав, що ти горбатишся цілий день на роботі, а виявляється - ти палишся на сонці в якомусь елітному клубі!

- Зараз я все поясню, - спробувала я вгамувати полковника, але він продовжував мені докоряти у всіх смертних гріхах світу цього.

Я увійшла в будинок і побачила в залі Сергія Петровича, котрий продовжував кричати на мене в телефонну трубку. Він був такий злий і розсерджений. Ще ніколи не бачила його в такому стані. Мені завжди здавалося, що його ніщо не може вивести з себе. Але я помилялася. Всі ми живі люди і час від часу нам зносить дах, від чого ми виливаємо злість, що накопичилася з часом на близьких нам людей.                                                  

Відключивши мобільний, я попрямувала до полковника.

- Алло! - верещав він в трубку. - Лялю, не смій кидати телефон! Ото бридке дівчисько! Все-таки відключилася.

- Сергію Петровичу, - звернулася я до змученого роботою полковника.

- Алло, Лялю, - продовжував він говорити з трубкою. - Я вже подумав, що ти від'єдналася.

- Так воно і є. Я відключила мобільний і поклала його в сумочку.

- Цього не може бути, - притих трохи він від подиву.

- Чому?

- Якщо твій мобільний в сумці, то поясни мені, будь ласка, як я тебе чую?

- Сергію Петровичу, покладіть трубку, - попросила я його, - і поверніться в сторону дверей.

Він зробив все, що я йому веліла.

-Лялю! - зрадів він, побачивши мене. - А я уже подумав, що повільно втрачаю розум.

- Що трапилося? - запитала я його.

- Муся не приїхала з доказами до відділення, а мобільний її не відповідає.

- Я теж намагалася з нею зв'язатися, але її мобільний відключений.

- Ти їй дзвонила і просила привести мені докази?

- Звичайно. Я їй все точно пояснила, що треба робити.

- Треба глянути - забрала вона докази чи ні.

- Точно.

Ми пішли в мою кімнату. Касети і ножа не було на колишньому місці.

- Значить вона забрала, - підсумувала я. - Але чому вона не з'явилася у  відділенні?

- Не знаю, - відповів полковник. - Я завжди говорив, що вона безвідповідальна дура із фарбованими мізками. Вона нічого не вміє, крім як тратити чужі гроші і залицятися до хлопців. Ми ж без цих доказів не зможемо звинуватити дружину Потапенка в її злодіяннях.

- Ось це  справи!

- У нас на неї нічого немає і якщо всі ті вбивства справа її рук, ми її не зможемо арештувати і посадити. І все через мою дурну дочку, яка не може виконати таке простеньке завдання - привезти докази в відділення.

- Це не схоже на Мусю, - спробувала я виправдати подругу. - Ви до неї занадто несправедливі, Сергію Петровичу. Вона щосили намагається заслужити вашу довіру і повагу.

- Угу, я бачу, як вона намагається. Прямо вже вся надірвалась від зусиль! За що мене Бог покарав такою дочкою?