Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– А мене з собою візьмете?

Соня, що вийшла до них із чайником у руках, дивилася на чоловіків. Захар, глянувши на неї, знизав плечима.

– Нам чим більше народу, тим краще, – а потім, помітивши її тендітну статуру, додав: – Принаймні морально підтримаєте.

На місці зсуву було п’ятеро чоловіків, не рахуючи самого Олександра. Вони повністю відкопали тракторець, і залишалося тільки поставити його, так би мовити, на ноги.

Навколо простягалися кілометри снігу – на горі, що височіла зверху, і в долині, яка лежала внизу. Краєвид був неймовірний. Не втримавшись Соня заходилася фотографувати все навколо, особливо гору, окутану рідким туманом, та вхід до печери.

Вони ніколи раніше не заїжджали так далеко й навіть не здогадувалися, що тут є печера майже п’ятиметрової висоти. У її стелі Сонін фотоапарат вихопив величезні прозорі бурульки, що додавали місцю ще більше магії.

За десять хвилин прибув Олесь разом зі своїм другом Андрієм. Вони примчали верхи на конях, що одразу привернуло увагу Соні. Вона захоплено взялася фотографувати їх із різних ракурсів.

Хлопці працювали на кінній фермі, тому мати таких тварин під рукою для них було звичною справою. До того ж, у засніжених горах пересуватися верхи значно зручніше, ніж на автомобілі.

– Ну то що, хапаємо мотузки й закінчуємо з цим ділом. Боже, поможи, – вигукнув Олександр, видихаючи пару на морозі.

– Ой, зачекайте, – відірвалася від фотоапарата Соня. – Я ж вам гарячого чаю привезла! Добре, що знайшла ще один термос, бо б на всіх не вистачило. Зараз принесу разом із чашками, трохи зігрієтесь.

– Оце що значить жінка! – усміхнувся Андрій. – Чоловік до такого ніколи б не додумався, хай навіть сам би промерз, наче цуцик.

Його слова підбадьорили всіх, і компанія розсміялася.

– Ось саме для цього тобі й потрібна жінка, Захаре, – хитро глянувши на сина, сказав Олександр. Тепер сміх роздався ще голосніше.

Через п'ятнадцять хвилин, зігрівшись чаєм, усі знову взялися за японця «Jinma». Хоч тракторець виглядав значно меншим за Т-150, вагою він, здавалося, міг із ним позмагатися – принаймні так подумав Святослав.

Перукар приєднався до групи, що тягнула мотузки. Разом із ним працювали брати Захар та Олесь, а також Андрій. Решта, на чолі з Олександром, штовхали тракторець. Спочатку залізна машина ледь піддавалася, відриваючись від землі лише на кілька сантиметрів. Потім її вдалося трохи підняти. І лише на четвертий підхід «Jinma» нарешті піддався та встав на колеса.

– Ну нарешті, – з полегшенням видихнув Захар, важко дихаючи й витираючи піт із чола. – Цієї зими вже вдруге. Треба його продати й придбати інший, більший.

– Ага, а хто той більший буде підіймати, коли він перевернеться? Чи будемо людей по сусідніх селах збирати? – кинув Олесь, прямуючи до свого коня.

– Хто-хто? – обурився Захар. – Твої коні!

Увесь цей час, поки вони тут перебували, Святослав із певною напруженістю все чекав, чи, бува, не спалахне у нього в очах; навіть по дорозі про це думав. Не спалахнуло – ось і добре, він же у відпустці. Хоча поглянути на всю ту красу навколо у кольорі страшенно хотілося, та не такою ціною.

– Добре, хлопці, тепер до нас на обід, – сказав Олександр, кинувши погляд у бік печери. – Більше випробовувати Господа не будемо. Їздитимемо по об’їзній.

Соня та Святослав вирішили не їхати на обід, адже хотіли максимально насолодитися останніми днями свого експерименту – пожити вдалині від цивілізації. Як казав Святослав, хочеться бути якнайдалі від світу, хоча тепер здається, що цивілізація дісталася всюди. Захар тим самим маршрутом відвіз їх назад, подякував і повернувся до батька з іншими. Лишалося лише відчинити двері й зайти у тепло. Соня, яка під час фотографування майже відморозила пальці, з нетерпінням чекала, коли зможе покласти руки на батарею.

– Коли вже так аж прихопило, то краще занурити їх під холодну воду, – сказав Святослав, відчиняючи двері. – І як ти тільки про рукавички забула?

– Я про них не забула, – відповіла Соня, хекаючи на пальці. – Просто в них незручно було фотографувати.

Вони зайшли всередину. Соня відразу пішла на кухню, щоб підставити закоцюблі пальці під струмінь холодної води, а Святослав, стягнувши пуховик, направився до підвалу. Паралельно він намагався згадати, на скільки обертів замикав двері перед виходом – три чи таки два.

За час їхнього перебування тут, невеличкий підвал спорожнів рівно наполовину, адже саме стільки дров вони зі Сонею спалили в котлі. І ось зараз той знову вимагав «їжі» – остання деревина ледь тліла, майже повністю перетворившись на попіл.

Святослав почав підкидати в котел нове паливо, «нову їжу». Під час цього натрапив на нерозколотий пеньок і вирішив розрубати його – сокира завжди була під рукою. Тим часом Соня ще тримала руки під крижаною водою, яка зараз здавалася їй майже кип’ятком.

Проте сокира кудись зникла – її ніде не було видно. Святослав пригадував, що ще вранці бачив її тут, зверху на полінах. «Може, Соня кудись переставила,» – подумав він, оглядаючи підвал уважніше.

Святослав повернувся до сходів, щоб гукнути у відчинені двері, як раптом почув за спиною різкий голос:

– Це тобі за мою сестру, тварюко!

Не встиг він усвідомити, що відбувається, як інстинктивно відскочив убік. Сокира, просвистіла буквально за кілька сантиметрів від його голови, ледь зачепивши волосся. У Святослава виступив холодний піт на лобі.

Перед ним стояв чолов’яга в норковій шапці, з перекошеним від люті обличчям. Він знову замахнувся сокирою, і Святослав зробив крок назад. Ні, нападником був не пан Мрець з червоної клітки на колесах, цієї особи власник перукарні не знав.

Той почав сунути на нього. Не думаючи, Святослав рвучко вдарив нападника ногою в живіт. Чоловік зігнувся навпіл і випустив сокиру з рук. Не гаючи ані секунди, Святослав вискочив із підвалу, зачинив двері й стрімголов побіг до кухні, де стояла рушниця.