Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Соня! – вигукнув він хриплим від напруги голосом, поки серце шалено калатало в грудях.

Але те слово застрягло у Святослава в горлянці – від шаленого перенервування.

Соня його не почула.

– О, ти навіть не уявляєш, наскільки полегшало, – говорила вона, витираючи руки рушником. Потім поглянула на нього й помітила, як змінився його вираз обличчя. – А ти чого такий блідий?

Намагаючись віддихатися, Святослав схопив рушницю, і, як нещодавно Захар, важко хекаючи, промовив:

– Там, у підвалі… якийсь мужик!

– Що ти верзеш? – недовірливо кинула Соня, але одразу пригадала той голос, що раніше чула. Її очі розширилися, а горло пересохло. Вона ледь проковтнула слину.

– Він мене щойно ледь сокирою не вдарив, як якусь деревину! Його точно послав Мрець.

Після цих слів Святослав, з рушницею напоготові, обережно підійшов до дверей, що вели у підвал. Трохи вагаючись, Соня пішла слідом. Він затамував подих, і почав прислухатися.

Ні, вуха не прикладав – фільмів бачив достатньо, щоб такого не робити. Адже там кожен бандит із сокирою неодмінно пробивав нею дверне полотно, аби дістатися до жертви.

С пів хвилини нічого не відбувалося, потім знизу донеслося рюмсання. Соня аж навшпиньки стала від подиву.

– Там хтось плаче? – прошепотіла вона.

– Кажу тобі, тихше! Хоче нас ввести в оману, – присадив її Святослав.

Минуло ще кілька хвилин, як раптом знизу донісся голос:

– Пробач мені, Катю... – коротка пауза, знову рюмсання. – Я не зміг... не зміг цього зробити, і, мабуть, вже не зможу... погана була ідея.

Святослав різко крикнув:

– Гей, чоловіче, ти нас не обдуриш! Я зараз викличу поліцію, і вони з тобою розберуться!

Декілька секунд стояла тиша, а потім:

– Байдуже, викликайте. Мені вже байдуже.

Соня, перемігши страх, запитала:

– А чому ви залізли в наш дім?

Святослав сердито глянув на неї: ну звичайно, це ж не на неї щойно накинулися з сокирою. Але Соні було не лише страшно, а й дуже цікаво.

За дверима щось зашаруділо. Потім почувся стукіт чобіт — незнайомець піднявся сходами, притулився спиною до дверей і повільно опустився, ніби знесилений.

– Тебе послав той блідий у кашкеті? – випалив Святослав.

– Ніхто мене не посилав, – відповів чоловік після короткої паузи. – Я прийшов сам. Прийшов, щоб убити вашого хлопця, міс. Забрати в нього життя так, як він забрав у моєї сестри Катерини.

– А чому ви думаєте, що це був саме він?

Запала тиша. Потім почувся якийсь рух, ніби човгання. Нарешті чоловік відповів:

– Бо я там був. Я бачив його, бачив на платформі. Я посадив Катерину на потяг, а він у нього не сів. Чому? Бо знав, що той вибухне. Він її вбив!

За дверима щось відбувалося, але зрозуміти, що саме, вони не могли. Раптом незнайомець знову вибухнув люттю.

– Я її так довго чекав! Нас розлучили ще в дитбудинку, а вона була мені за матір! А ти… ну чому? Навіщо?! – кричав він, починаючи гамселити кулаками по дверях. – Нам потрібно було лише зачекати на інший потяг! Чому ти нам цього не сказав?!

Святослав застиг, намагаючись пригадати той фатальний день на «Поштовій». І раптом у пам’яті сплив образ чоловіка, який проводжав когось на платформі. Тоді він подумав, що це, мабуть, чоловік із дружиною. Коли жінка сіла в потяг, чоловік перейшов на інший бік платформи, очікуючи метро в протилежному напрямку.

Стукіт по дверях раптово припинився.

– Та тепер уже байдуже, – незнайомець говорив глухо, майже безнадійно. – Суд ти перехитрив, я тебе вбити не зміг, бо не такий, як ти. Стільки тебе вистежував… вбивцю. Психопата-вбивцю!

– Я того потяга не підривав! – твердо заявив Святослав.

– Так-так, психопат, не підривав, – незнайомець відповів з удаваною байдужістю.

– Це хто ще з нас психопат? Кидатися на людей із сокирою?! Маски – це теж ваших рук справа?!

– Святослав, заспокойся, – Соня м’яко поклала руку йому на плече. Потім, звертаючись до чоловіка за дверима, додала: – Послухайте, може, познайомимося? Я Соня.

– Добре, Соня, але свого імені я вам не скажу, – відповів незнайомець після короткої паузи.

– Нехай так, все одно приємно познайомитися. Скажіть, а як ви потрапили в підвал? – продовжила вона спокійно, ніби розмовляючи з гостем.

Чоловік за дверима глибоко зітхнув, і його голос став трохи рівнішим:

– Я працюю майстром виготовлення ключів. Тобто працював... Тому знаю про них достатньо. У вас на вхідних дверях замок так собі, підібрати подібний ключ доволі легко, особливо якщо є зліпки. Ну і спеціальне приладдя, – додав він, ніби виправдовуючись.

– Послухайте, а чому ви не вірите, що це був Тімур? – несподівано перебив Святослав.

Чоловік за дверима хмикнув із легким сарказмом:

– Так я вірю.

– Ага, то ви з тих, хто приписує мене до його спільників, – різко відреагував Святослав.

– Ну, навіженим це, певно, важко зрозуміти, – незнайомець відповів з іронією. – Саме через це я й відважився на твоє вбивство. Психом менше, психом більше... – зітхнув він, ніби стомившись від власної люті.

– Добре, – зупинила їх Соня, піднявши руку, ніби розділяючи конфліктуючі сторони. – Ви ж там вічно сидіти не будете, і нам такого щастя не потрібно. Може, ви пообіцяєте піти, а ми вас просто відпустимо?

Святослав зиркнув на неї, ніби на того ж самого навіженого, якого вони тримали за дверима.

– Що, навіть не зателефонуєте до поліції?

– Обіцяємо, що ні, – запевнила Соня, штовхнувши Святослава ліктем у бік.

Той спершу жестами показав, мовляв, що ти робиш, але, трохи поміркувавши, здався:

– Так, ми обіцяємо, – сказав Святослав через зуби. – Але будьте певні, для самооборони я тепер уже маю рушницю. Тож пальну з неї навіть оком не змигну, якщо що.

– Та я тобі вірю, – насмішкувато відказав чоловік за дверима. – Цілий потяг тобі ніщо, то що там я.