Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Святослав навіть клацнув зубами від злоби, чуючи ці слова.

– Може, все-таки здамо його в поліцію?

– Ні, Святославе, ми його відпустимо, – твердо відповіла Соня.

– Відійдіть від дверей, – зрештою скомандував Святослав, направивши рушницю.

Соня повільно відімкнула двері й відчинила їх, трохи відступивши назад. За дверима з’явився чоловік, який підняв голову і вперся поглядом у Святослава, що тримав рушницю спрямованою прямо йому в груди. На лиці незнайомця читалося глибоке розчарування, змішане з утомою. Його зморшкувате обличчя й посивіле волосся натякали на вік десь за п’ятдесят.

Святослав мовчки вивчав чоловіка, порівнюючи його з описом Олександра. Схоже, це дійсно був той самий одинак, що орендував кімнату у Любомира, власника місцевого магазину.

– Виходь, – знову скомандував Святослав, тримаючи рушницю напоготові.

Чоловік повільно ступив через поріг, не зводячи очей із направленого на нього дула.

– Ось, Катю, – сказав він, ніби звертаючись до когось невидимого. – Ось так виглядає твій убивця. Принаймні тепер ти його побачила. – По його щоках покотилися сльози. – Але вбити його я не зміг... А повторити спробу духу не вистачить.

– Замовкни! – вигукнув Святослав, майже зірвавшись. – Розвертайся і йди до виходу! І поки будеш це робити, дай відповідь. Тільки правдиву! Ще до того страшного замету, який накрив усе тут кілька тижнів тому, ти приходив до нас і лазив під вікнами? А перед тим повісив маски на ялинку?

Чоловік підняв очі й зупинився, ніби зважуючи, що відповісти.

– Я прибув до Лумшор ще до замету, це правда, – промовив чоловік тихо. – Але сюди, до вашого дому, я прийшов лише сьогодні. Увесь цей час я збирався з духом, щоб наважитися на вбивство. – Він замовк, глибоко вдихнувши, намагаючись стримати рюмсання. – І навіть сьогодні в мене не вистачило сили. Прости мене, Катю. Я тебе не вберіг і навіть не зміг помститися за твою смерть.

– Ти брешеш! І припини нести цю нісенітницю! Я її не вбивав! – різко відповів Святослав. Його обличчя напружилося, а руки, які тримали рушницю, ледь помітно здригнулися. Його обурення досягло межі.

– Ти чуєш? Не вбивав! – Святослав майже кричав, голос його наповнився гнівом і розпачем. Він ще ніколи не був настільки обурений звинуваченнями на свою адресу, як сьогодні. Навіть під час суду, коли його несправедливо звинувачували, лють не роз’їдала його так сильно, як зараз.

Чоловік мовчав, але сльози продовжували текти по його обличчю. Заплаканими очима він подивився на Соню.

Заглянувши в ті очі, Соня з сумом мовила:

– Він не обманює, Святославе.

Після цих слів чоловік опустив погляд і дивився собі під ноги, поки не вийшов на двір. Святослав мовчки супроводив його до дороги й стояв там, доки той не зник в далені.

Більше вони його ніколи не бачили.