Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Лео.
Цілий день усе йшло наперекосяк, і це доводило мене до сказу. Спочатку секретарка наплутала в датах проведення тендеру, потім полетіла електронна система підписів, і я не мав змоги не те що пообідати, а навіть випити кляту каву.

Я втупився в документи відділу продажів, намагаючись хоч якось розгребти цей хаос, коли телефон сповістив про нове повідомлення.

Ашер: Аріель усе знає. Думав, ти маєш бути в курсі.

Якого хріна?

Серце стиснулося. Ашер був єдиним, хто знав майже все, і він справді їй усе розповів? Чорт, Арі… Вона, напевно, зараз розбита. Я вже тягнувся до телефону, щоб подзвонити їй, пояснити, переконати, що… Що? Що я не хотів цього? Що намагався її захистити?

Але я не встиг. Дисплей засвітився вхідним дзвінком.

Джеймс.

Прокляття. Він телефонував лише тоді, коли все було погано. Або ж катастрофічно. Я натиснув на прийом виклику.

— Слухаю.

— Твою дружину забрали на операцію. Центральна лікарня.

Усе. Більше він нічого не сказав. І цього було достатньо, щоб мій світ рухнув.

Телефон вислизнув з рук, впав на стіл, але я цього навіть не помітив. У грудях розлився крижаний страх, такий сильний, що на мить забракло повітря.

Я рвучко підхопився, перекидаючи стілець, і вже за мить вибігав з кабінету.

— Містер Блейк-Грейвс! — покликала мене секретарка, але її голос здався мені приглушеним, далеким.

Я не зупинився.

Не звертав уваги на здивовані погляди співробітників, на ліфти, що були занадто повільними, на водія, який не встиг навіть запитати, куди їхати, я лише вирвав ключі з його рук і сів за кермо.

Центральна лікарня. Я тільки повторював це собі, поки серце скажено калатало в грудях.

Що з нею? Чому операція? Вона ж була вдома, мала бути вдома!

Я намагався втримати контроль, але пальці стискали руль так, що, здавалося, ось-ось він трісне.  Думки били одна об одну, створюючи хаотичний потік страху й злості.

Що сталося? Хто її скривдив? І якщо вона… якщо щось із нею станеться…

Я знищу кожного, хто причетний до цього.

Лікарня.

Я не пам’ятав, як вбіг всередину. Не пам’ятав, кого штовхнув на своєму шляху. Єдине, що я знав — я мав знайти її.

— Якого хріна! — крикнув я, налітаючи на Джеймса.

Мені було байдуже, що він мій дядько. Моя єдина родина. Якщо він торкнувся її хоч пальцем… Я б знищив будь-кого.

— Заспокойся! — його голос був твердий, без натяку на страх. — Я не вирішую свої проблеми з вагітною дівчиною, що годиться мені в діти.

Він рвучко відштовхнув мої руки від свого піджака.

Кров.

Чорт забирай, його сорочка була просякнута кров’ю, як і весь інший одяг. Я відступив на крок, намагаючись дихати.

— Девід напав на неї, — сказав він коротко.

Я відчув, як все всередині скручується в одне суцільне, пульсуюче ядро люті.

— Цей психопат мав бути за ґратами! Якого хріна!?

— Його випустили кілька годин тому. Я думав, ти в курсі.

— Чорт! — кулак зі свистом влучив у стіну. Гострий біль віддався в суглобах, але я навіть не помітив. Переляканий погляд медсестри, що проходила повз, ковзнув по мені, але зараз мені було на це начхати.

— Почалася кровотеча, вона втратила свідомість. Її забрали на операцію, — Джеймс говорив спокійно, у своєму звичному стилі. Наче це був просто ще один розрахований крок у бізнесі.

— Як це сталося? Де цей покидьок!? — я відчував, як мене трясе. Мені потрібно було знайти його. Змусити платити за все.

Джеймс подивився на мене і, здається, лише тепер усвідомив, що я на межі.

— Мертвий. Як і твій водій. І її мати.

Повітря згущувалося навколо мене.

— Що?

— Але я вже відправив людей, вони все приберуть. Це сталося в його ж будинку, шуму не буде.

Шуму не буде. Ці слова пролунали в моїй голові, віддаючись оглушливим ударами серця. Мені хотілося кричати. Хотілося знищити все навколо. Але зараз було важливе лише одне.

— Де вона? — я підняв на Джеймса погляд, і цього разу в голосі не було ні злості, ні ненависті. Лише холодний страх.

Він кивнув у бік операційного блоку.

— Вони роблять все можливе.

Я різко розвернувся і попрямував туди, не слухаючи нічого більше. Якщо вона не виживе… Я більше не буду тим, ким був.. 

Минуло пів години, перш ніж двері операційної відчинилися, і медсестра вийшла назустріч.

— Операція триває, — коротко повідомила вона, а потім швидко зникла за білими дверима.

Чорт.

Невідомість роз’їдала мене зсередини. Я нічим не міг допомогти. Якби я міг помінятися з нею місцями, то зробив би це, не вагаючись.

Я продовжував ходити взад-вперед коридором, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в шкіру. Медсестра більше не розмовляла зі мною, мабуть, вона злякалася моїх погроз. Але що ще я мав робити?

Якщо моя дружина і наш син не вийдуть звідси живими та неушкодженими… Я зруйную цю лікарню.

— Твої погрози нічим не допоможуть, — мовив Джеймс, спостерігаючи за мною.

— Як ти дізнався, що Аріель була там?

— Я не знав, що вона там, — відповів він спокійно. — Але пацюки завжди повертаються у свої нори.

— Ти вбив його? — відповідь була очевидною, але мені потрібно було почути це.

— Так.

Це заспокоїло… але лише трохи. Бо я хотів, щоб Девід страждав. Хотів змусити його пройти крізь те саме пекло, через яке пройшла Аріель. Мені хотілося здерти з нього шкіру, ламати його кістки одну за одною. Знову. І знову.

— Як, блять, це сталося? — я прокручував у голові сотні варіантів, але жоден із них не був прийнятним.

Джеймс мовчки протягнув мені телефон. Я сів, втупившись у чорний екран. Значок «відтворити». Пальці здригнулися, коли я натиснув. Зображення розгорнулося переді мною, і всередині щось обірвалося.

Цей покидьок знімав все. Мій Янгол… Страх у її очах, тремтіння її тіла, її надламаний голос… Все це забирало останнє повітря з моїх легенів. Блять, вона була там сама. І я не зміг її захистити.