Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Ні, все добре. — усміхнулася Катана й відвела погляд.

— Може, сходиш до лікаря? Він чудовий! Мерлін це підтвердить.

Катана похитала головою.

— Ні, Радо, мені лікар не потрібен. Я справді почуваюся добре.

Рада ковзнула поглядом по шраму на маминій щоці.

— Мам, а ти не просила Мерліна прибрати його?

Катана здригнулася, її вії опустилися, а щоки розчервонілися ще дужче. Це вже точно не від тепла каміна. Здогад Рада, здається, підтвердився.

— Мамо, ти, часом, не закохалася? — усміхнулася дівчина. — Я ж помічаю: варто тільки згадати ім’я Мерліна — і твоє обличчя одразу змінюється!

— Що ти таке кажеш, Радо! Я вже надто стара для цього. — заперечила Катана, здається, почервонівши ще більше.

— Стара для чого? — підняла брову Рада. — На мій погляд, ви чудово виглядаєте разом. До того ж я бачила, як Мерлін на тебе дивиться.

— Ти серйозно? — Катана подивилася на доньку з хвилюванням, раптом відчувши себе юною дівчиною. — Але ж Мерлін — Великий герцог…

— І що з того? Якби ви одружилися, ти стала б Великою герцогинею!

— Ти ж знаєш, мені не потрібні ні титули, ні його багатства. — зсунула брови Катана.

— Але потрібен він. — хитро примружилася Рада. — То Мерлін тобі справді подобається?

Катана мовчала, блукаючи поглядом кімнатою, але зрештою кивнула.

— Чудово! Якщо ви одружитеся — Мерлін стане моїм батьком! — засміялася Рада й плеснула в долоні. — Оце так сюрприз для нього!

— Рада, постривай! Я не збираюся розповідати йому про свої почуття! — похитала головою Катана.

— Ну… — дівчина зам’ялася. Вона ще пам’ятала, як сама колись намагалася привернути увагу Мерліна.

— Вже пізно. Лягай спати. Я зайшла лише побажати доброї ночі, — схаменулася Катана й підвелася зі стільця.

— Добраніч. — усміхнулася Рада.

Коли за матір’ю зачинилися двері, Рада раптом розсміялася. Такого повороту подій вона точно не очікувала. Але, правду кажучи, було б чудово, якби вони одружилися. 

* * *

Йшов уже третій місяць зими. Доріжки в парку вкрилися крижаною кіркою і були припорошені снігом. Але це анітрохи не заважало Катані гуляти — вона була тепло вдягнена, а самотність її не лякала. Навпаки, жінка цінувала такі хвилини, коли могла повністю поринути у власні думки.

Сьогодні її уява мандрувала до Резенфорда. Катана з нетерпінням чекала повернення в те місце — їй кортіло побачити білий замок, у якому вона колись навчалась.

Раптом десь зовсім близько пролунали кроки. Катана озирнулася, але несподівано послизнулася на льоду й гепнулася просто на спину. Каптур зіскочив із голови, і темне блискуче волосся розсипалося на снігу.

— Ви не забилися? — пролунав над нею стурбований голос.

Канна обережно розплющила очі — падіння було доволі різким. Над нею схилився Мерлін, простягаючи руку. Катана стримала порив розсміятися.

— Усе гаразд. — буркнула вона, схопившись за його долоню, щоб підвестись.

«Ну що ти, Канно?! Ти ж Морська Вовчиця! А поводишся як якась незграба. Він, мабуть, думає, що ти лажаєш на кожному кроці!» — лаяла себе подумки.

Раптовий біль у щиколотці привів її до тями. Вона зойкнула й міцніше вхопилася за руку Великого герцога.

«Скажи вже — я не можу йти, здається, підвернула ногу, — він тебе понесе на руках!»

«Дурепа. Ти ж була грозою морів!» — заперечило друге "я".

Вона могла б змусити себе дійти до замку самотужки. Біль для неї — не новина. Але навіщо себе мучити?

— Здається, я підвернула ногу. — зізналася вона неохоче. — Напевно, не такою ви уявляли Морську Вовчицю. — додала з ніяковим смішком.

— Нічого страшного. Дозвольте допомогти дістатися до замку. Наш лікар швидко поставить вас на ноги.

Кілька метрів вона пройшла, тримаючись за його лікоть. Але з кожним кроком біль посилювався. Катана вже почала сумніватися, що це просто підвернута щиколотка.

Помітивши, як її обличчя перекосилося від болю, Мерлін зупинився.

— Краще я вас понесу. Нам потрібна ви — здорова.

Катана миттю залилася фарбою, коли він легко підхопив її на руки. Обвивши його шию, вона прикусила губу — усмішка все одно проривалася. Його запах кружляв голову й будив щось забуте всередині.

Минуло не більше двадцяти хвилин — і вона вже була у своїй кімнаті. Незабаром прийшов лікар. Оглянувши ногу, нічого серйозного не виявив і виписав мазь.

— Краще не наступати на неї до вечора. Ваш організм ще не оговтався після пережитого.

Коли лікар пішов, Мерлін теж зібрався йти.

— Відпочивайте. Зайду ввечері, провідаю.

— Я чекатиму. Якщо справи дозволять… — сказала вона й одразу пошкодувала, що промовила ці слова вголос.