Читати книгу - "Лялька"

Хіба великомученика, готового віддати всі сили й навіть життя заради ближніх… І я, звичайно, віддам, якщо вона цього за. хоче! ч.»

Магазин його вже був зачинений, але крізь шпари в вікнах виднілося світло. «Ще щось роблять», — подумав Вокульський.

Він звернув у ворота й через задні двері увійшов в магазин. На порозі він зустрівся з Зембою, який низько йому вклонився. В глибині магазину було ще кілька душ людей.

Клейн ліз угору по драбинці, аби щось там поправити на полицях. Лісецький одягав пальто, за конторкою над книгою сидів Жецький, а перед ним стояв якийсь чоловік і плакав.

— Хазяїн іде! — гукнув Лісецький.

Жецький, прикривши очі рукою, подивився на Вокульського; Клейн разів кілька уклонився йому з верхнього щабля драбинки, а той чоловік, що плакав, раптом обернувся і, голосно застогнавши, впав йому до ніг.

— Що трапилось? — здивовано запитав Вокульський, впізнавши старого інкасатора Обермана.

— Загубив понад чотириста карбованців, — суворо відповів Жецький. — Зловживання, звичайно, не було, за це я ручуся головою, але й фірма не може на цьому втрачати, тим більше, що пан Оберман має у нас кілька сот карбованців заощаджень. Отже, одне з двох, — роздратовано закінчив Жецький, — або пан Оберман заплатить, або втратить у нас посаду… Добре б ми торгували, коли б у нас усі інкасатори були такі, як пан Оберман…

— Я сплачу, — мовив, схлипуючи, інкасатор, — але дайте мені розстрочку хоч на два роки. Бо ті п’ятсот карбованців заощаджень — це все моє майно. Мій хлопчина закінчив школу й хоче вчитись на доктора, та й старість не за горами… Бог та й ви знаєте, скільки доводиться наробитись, щоб зібрати такі гроші…

Клейн і Лісецький, обидва вже одягнені, чекали на вирок хазяїна.

— Так, — озвався Вокульський, — фірма не може втрачати. Оберман заплатить.

— Слухаю пана, — зітхнув нещасний інкасатор.

Клейн і Лісецький попрощались і вийшли. За ними, зітхаючи, збирався йти і Оберман. Але коли вони залишилися втрьох, Вокульський швидко додав:

— Ти, Обермане, заплатиш, а я тобі поверну…

Інкасатор упав йому до ніг.

— Зажди, зажди!.. — сказав Вокульський, підводячи його. — Якщо ти хоч словом прохопишся про наш договір, я відберу подаровані гроші, — чуєш, Обермане?.. Інакше всім кортітиме губити гроші. Отже, йди додому й мовчи.

— Розумію. Хай же вам бог дасть усього найкращого, — відповів інкасатор і вийшов, даремно намагаючись приховати свою радість.

— Вже дав найкраще, — мовив Вокульський, думаючи про панну Ізабеллу.

Жецький був незадоволений.

— Знаєш, Стаху, — сказав він, коли вони залишились самі, — краще б ти вже не втручався до магазину. Я наперед знав, що ти не вимагатимеш, аби він повернув усю суму, бо й сам так зробив би. Але карбованців зо сто цей роззява мусив би для острашки заплатити… Зрештою, хай йому чорт, можна було б подарувати і всю суму, та все ж таки треба було хоч тижнів зо два про це не казати… Інакше краще одразу закрити крамничку.

Вокульський засміявся.

— Треба бога боятися, — відповів він, — в такий день кого-небудь скривдити.

— Який це такий день?.. — спитав Жецький, широко розкривши очі.

— Байдуже який. Але сьогодні я зрозумів, що треба бути до людей добрішим.

— Ти був добрим завжди, і навіть занадто, — обурився пан Ігнац, — але переконаєшся, що люди для тебе такими не будуть.

— Вони вже такі, — одказав Вокульський і подав йому на прощання руку.

— Вже такі? — перекривив його пан Ігнац. — Вже!.. Не зичу тобі, однак, аби трапилась нагода випробувати їхнє співчуття…

— Я й без випробування знаю… На добраніч.

— Знаєш… знаєш… Побачимо, як то воно буде, коли доведеться щось до чогось… На добраніч, на добраніч… — бурчав старий, ховаючи книги в шухляду і грюкаючи нею.

Вокульський ішов додому й думав: «Треба нарешті зробити візит Кшешовському… Піду до нього завтра. Він у повному розумінні слова порядна людина… перепросив панну Ізабеллу. Завтра подякую йому і — хай уже буде так — спробую чимось допомогти. Правда, з таким гультяєм і шалапутом буде нелегко. Але все-таки спробую. Він перепросив панну Ізабеллу, а я виплутаю його з боргів».

Почуття спокою і непохитної певності так торувало над усіма іншими в душі Вокульського, що він, повернувшись додому, замість мріяти (що з ним частенько бувало), взявся до роботи. Дістав грубого зошита, вже на три чверті списаного, потім книжку з польсько-англійськими вправами і заходився виписувати фрази, півголосом повторюючи їх і якнайстаранніше наслідуючи свого навчителя Вільяма Коллінза.

В короткі перерви він думав то про завтрашній візит до барона Кшешовського та про те, як його виплутати з боргів, то про Обермана, якого він врятував від нещастя. «Якщо вдячність має яку-небудь ціну, то я всю вдячність Обермана разом з великим процентом поверну їй…»

Потім йому спало на думку, що ущасливити одну людину — це ще не подарунок, гідний панни Ізабелли. Всього світу вщасливити він неспроможний, але з нагоди ближчого знайомства з панною Ізабеллою варто було б допомогти хоч кільком людям. «Другим буде Кшешовський, — думав він, — але рятувати таких шалапутів — не велика заслуга… Ага!..»

Він ляснув себе по лобі і, облишивши англійські вправи, дістав архів своєї особистої кореспонденції. Це була сап’янова папка, в яку він складав листи за датами їх надходження. На першій сторінці був список адресатів. «Ага! — говорив він. Лист моєї грішниці та її опікунок. Шістсот третя сторінка…»

Він знайшов сторінку й уважно прочитав два листи: один — писаний рівним почерком, другий — немов дитячими кривулями. В першому його повідомляли, що Марія, така-то колись дівчина легкої поведінки, тепер навчилася кравецтва і відзначається побожністю, слухняністю, лагідністю та доброю поведінкою. В другому листі та сама Марія дякувала йому за допомогу і просила підшукати їй яку-небудь роботу. «Вельможний і добрий пане, — писала вона. — Коли вже вам господь посилає такі великі гроші, то не витрачайте їх більше на мене грішну. Бо я тепер сама собі можу дати раду, аби тільки було до чого рук докласти, а людей бідніших за мене, зганьблену, нещасну, в Варшаві не бракує…»

Вокульському стало неприємно, що таке прохання чекало на відповідь кілька днів. Він одразу ж відписав і покликав слугу.

— Оцього листа, — наказав він, — завтра вранці одішлеш у монастир магдалинок.

— Гаразд, — відповів слуга, ледве тамуючи позіхи.

— І виклич мені фурмана Висоцького, того, що живе на Тамці, знаєш?

— О, ще б пак не знати. А ви чули…

— Тільки, щоб прийшов зранку.

— О!.. Чого ж