Читати книгу - "Генерали імперії"

Закинувши було на плечі непотрібну вже гармонь, що теліпалася з розтягненим міхом і жалібно рипіла, як скаржилась на свою долю, човгав Степан у місто на вокзал — жебрати. Якось розтягував клешнями гармонь, видобуваючи з неї несусвітні звуки — йому з жалю й кидали рублі… Нажебравши, цурганився до забігайлівки і там набирався — та й чи багато йому вже треба було? А п’яний одне й те ж придуркувато горлопанив: «Спасибі доброму дядечку Маннергейму!..» Коли питали його, чому саме він дякує білофінському генералові, одказував: «Дак я ж із ним воював… Ходив його Фінляндію заграбастувати… (На нього шикали, але він — нуль уваги.) А він мені й дав… По чому?.. Та по руках же. Щоб на чуже їх не простягав… Спасибі, що хоч кукси зоставив, бо й штанів би нічим було натягнути. Тож я йому і вдячний, дядечку доброму Маннергейму!.. Коли б він не дав мені по руках, не зробив з мене класного інваліда, загребли б мене в сорок першому на війну. І німчура б мене укокошкала — як пить дать! А так живий, дякуючи доброму… ги-ги… дядечку Маннергейму!»

Його застерігали, аби не пасталакав зайвого. Хоч і п’яничка, та все ж, як той казав, агітація… Антирадянщина. Бо що в тверезого на умі, те у п’яного на язиці… Тож Стьопі все може скінчитися зле… Та хіба Степана вже чим злякаєш? «Мій ляк, — казав, — на Карельському перешийку зостався, у мерзлій землі біля „лінії Маннергейма“ закляк навічно…»

Іноді, перебравши «біоміцину», кричав: «Я, гражданє, інвалід білофінської війни!.. Хто посміє мені палиці в колеса тикати? Я своє вже получив, тепер ви получайте і щасливую жизнь стройте!..»

Посміли. Кажуть, що якось до Степана на вокзалі, де він жебрав та дякував «доброму дядечку Маннергейму» та ще й горлопанив, що він з криком «За Сталіна! За Родіну!..» ходив фінську землю заграбастувати, щоб у Ленінграді краще жилося, підійшло двоє. В однакових костюмах і капелюхах. Мовби знічев’я послухали Степанове варнякання, поспівчували йому, а один і каже: «А чи не випити нам за знайомство?..» Степана, самі знаєте, двічі не треба було прохати — пристав до них. Ну й повели вони його… буцімто «мерзавчика» в скромному місці роздавити…

Більше Степана ніхто не бачив — як крізь землю каліка провалився! Щоправда, ніхто його особливо й не шукав і, звісно, за ним не побивався, бо кому він був потрібний у цьому світі? Щез бідолаха, то й щез. Напився десь, казали, то й завіявся… Чи мо’, утопився, до Дніпра він частенько, бувало, цурганився — щоб поплакати на самоті. На березі буцімто й гармонійку його пошарпану бачили — хвилі її то до берега прибивали, то від берега відносили — в шумовинні та смітті. А вона ні-ні, та й рипіла, як хвилі міх її дерли, наче скаржилась на долю-недолю свою…

Із спогадів К. Г. Маннергейма:

«…найслабкішим місцем була не лише нестача матеріалів, а обмаль живої сили. Фронт розтягнувся, всі наявні війська були задіяні, і люди смертельно стомлені. Чи здужаємо ми протистояти противнику до того, як весняна повінь дасть нам кілька тижнів передиху? На розтягненому фронті, що проходив важкодоступними місцями, це здавалося абсолютно доступним, але на головному театрі воєнних дій, де здатність оборони була на грані зриву, відступ здавався неминучим. А що буде потім? Сумніви в тому, що західні держави зможуть нам допомогти, становилися все більше ясними, а коли очікуваний напад німців на Францію стане фактом, ми залишимося зовсім одні. Доти, доки армія не розбита, у нас ще був дипломатичний козир у вигляді загрози інтервенції західних держав, але найкращий вихід із становища — постаратися припинити воєнні дії. Неподолана сила нашого спротиву була передумовою такого рішення, яке зберегло б нам незалежність нашої країни і запобігло б повному розгрому».

Символічно, що на радянсько-фінляндському фронті СРСР почав випробовувати найпотужнішу військову техніку, яка, між іншим, не принесла йому успіху. Як і новостворені суперважкі танки прориву.

У 1938 році був виготовлений танк, названий спершу на честь С. М. Кірова. Важив він 55 тонн, мав дві гарматні башти з 70–міліметровою і 45–міліметровою гарматами, три кулемети.

Екіпаж — 7 чоловік.

Броня — 60 міліметрів.

Але у війні з білофінами, як тоді називали патріотів країни Суомі за кольором, супертанк «Кіров» виявився через величезний розмір не досить маневреним, застрявав у снігах Карельського перешийку і зрештою був виведений з боїв і відправлений на завод для удосконалення, після чого став зватися «Клим Ворошилов». Але й від перейменування кращим не став. Тоді його в 1943 році ще раз перейменують на ІС–1 — Йосип Сталін, — але й після третього перейменування він теж успіхом не користуватиметься.

Не допомагали й загороджувальні загони. Як швидко виявиться, взяти «лінію Маннергейма» за допомогою самих лише криків «ура» та «За Сталіна!» не досить. А тому головний спеціаліст по репресіях в РСЧА начальник Політуправління армії армійський комісар 1–го рангу Лев Мехліс, щоб зміцнити дисципліну і допомогти командирам загонів частин виконати наказ армії прорвати фінську оборону, розпорядився нестійких, схильних до боягузтва і дезертирства батальйонів і полків в тилу порозставляти добре озброєні, ідеологічно стійкі загороджувальні загони. Але й вони не допомогли. Більше того, на радянсько-фінляндському фронті широко практикувалися публічні страти — як рядових червоногвардійців, так і командирів дивізій. Але й це мало допомагало, такою стійкою була лінія оборони Маннергейма такої маленької країни, як Фінляндія.

Коли 30 листопада 1939 року СРСР нападе на Фінляндію — всупереч безконечним своїм заявам про свою миролюбну політику, що він, мовляв, за мир і дружбу між народами, того ж дня Маннергейм забере своє прохання про відставку, яке до того не було прийняте. З початком війни і мови не могло бути про відставку такого спеціаліста, як Маннергейм — з ким би тоді залишилася Фінляндія?

Маннергейму вже було 70 років. Але, незважаючи на такий вік, він не міг в скрутний для батьківщини час стояти осторонь. Почалася тяжка війна між гігантом СРСР і крихітною — в порівнянні з ним — країною Суомі, нечисленне військо якої не добре ще навчене, погано озброєне, мужньо й відчайдушно захищало свою Фінляндію.

2 грудня радянські війська ціною величезних втрат захопили фінське місто Теріоке (тепер Зеленогорськ). Діючи за методом сильного — розділяй і владарюй, одну частину