Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

На чолі жменьки відважних.

— Яка довга ніч, — десятитисячний раз ударяючи сокирою.

Країна мертвих. Сьогодні вона обезлюдніла. В ній немає більше нікого.

Озброївши всіх, хто в ній мешкав.

Навіть тих, котрі відмовилися битись на боці Зла, а закинувши щити та шоломи, стали навколішки й здалися на волю Світла.

Нескінченні поля мертвих, що стоять на колінах.

Гранатова піна вина. Піднесений до губ келих.

— Чому так багато зрадників?

— Люди слабкодухі, Королево.

— Так, ви — люди — слабкодухі, — і ледь примруживши підмальовані вохрою повіки. — Пустіть на них колісниці.

Але й цим не примусивши боротися, навіть не здіймаючи меча у відповідь. Відмовившись від лютої помсти, яка породжує в тобі нове Зло.

Коли впав останній мертвяк, і Мачуха розсипалась отруйним тліном, Вовк убив її, розкривши дорогу, на якій на неї чекала смерть.

Смерть, що сказала Маленькій Медсестричці:

— Залишайся. Я швидко. А тобі нічого там робити.

Але це лише тоді, коли загинув останній мертвяк.

А до того довго-довго тривав бій.

Молодий Диявол на тричі горілому автомобілі, якого тягнуть осліплені грішники.

Багажник заповнений підписаними кров’ю угодами:

«Я згоден продати свою душу за…» осліплення та довічне рабство в його пеклі.

Довжелезна пуга в руках молодого Диявола. Його підмальовані чорною сажею очі та помах батога, що розтинає навпіл.

Білий лев зі щита забитого воїна розкидав оточення мертвяків.

І молодий Диявол тепер тікає геть, — звір устиг укусити його.

Ця битва — не для Диявола.

Що ж до грішників. Варто лишень увійти в будь-який світ, щоб уже першого вечора одинадцять сотень нових…

Зелені люди-ящери у кістяних шпичастих обладунках та воїни в червоних шоломах. Сталеві крила та віття натомість мечів — Великі Битви, що на мить злилися в одну.

Війна туману з димом.

Війна вогню та води.

І знову всього дві армії, в одній із них воювала я.

Чорні демони. Сивочолі старці.

Удар розтятою лапою об перекинуту набік балісту. Тріщить шкіра, яку роздирають, аби не заважала битися.

Жменька землі — до рани, аби зупинити кров.

Затиснута зубами вена.

Допоки є сили.

Щоб устигнути бодай ще один раз…

Безліч мертвяків обступили мене. Тварюки стрибали їм по плечах, намагаючись дотягтися до мене. Змії сичали над ними й квапилися добутись до мене швидше, ніж птахи, які немов ковпаком закрили мене чорними перетинчастими крильми.

Я билась. Я не могла відступити. Але їх було так багато.

Вони загребли мене. Майже загребли. Коли б не Вовк, Пес та Залізний Чоловік, які розітнули сплетіння їхніх тіл.

Пес подав руку та допоміг мені підвестися з коліна:

— Вставай, Крихітко.

Крихітка, підпираючись поламаним списом.

Вовк кидає мені меча:

— Лови, Крихітко.

І Залізний Чоловік, який почав розчищати для мене дорогу крізь зграї нечистих, прямо до Вітчимового трону:

— Вже час.

— Драстуйте, Таточку.

Перед троном Татуся, котрий намагався колись зробити мене своєю донькою, стоїть чемна Крихітка.

— Здрастуй, дитино.

Без усмішки.

Посміхатися вже ні до чого.

— Ти прийшла померти?

— А це вже як вийде, — сказала я.