Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Повинні ще бути», — подумав він і вернувся до вежі.
Тато знову лежав нерухомий на спині. Безсилі руки його були широко розкинуті. На лобі, на шиї і на розхристаних грудях блищали великі, прозорі краплини поту.
— Тобі погано, тату? — підсів до нього Андрійко.
— Синку, — тихо обізвався Левко Пилипович, — радіостанція працювати не буде…
Андрійко навіть не знайшов, що відповісти на це. Сидів приголомшений, пригнічений, заціпенілий.
Довго мовчав і Левко Пилипович. Далі пояснив:
— Не можу відремонтувати. Не вистачає запасних деталей…?Я ось думаю й думаю…
Він раптом закашлявся тяжко й схопився рукою за груди. Це, власне, був і не кашель, а стогін, що тіпав його тілом. На посинілих губах з'явилася кров.
Андрійко кинувся до бідона з водою, налив у кухоль і підніс батькові до рота.
— Випий, тату, випий швиденько.
Не дожидаючись, поки той візьме кухоль, він сам линув йому води в рот і витер губи.
Кашель катував старого пораненого чоловіка ще довго. Нарешті тато заспокоївся і знову повторив:
— Я думаю… Як би тобі втекти…
Андрійко добре знав, що втекти звідси неможливо. Там, унизу, чатують німці (о, вони раді були б схопити когось із оборонців вежі!), а з моря — височенні обриви. Але Андрійко сказав батькові зовсім не про це:
— Мені з тобою не страшно, тату.
Левко Пилипович поводив туди й сюди притуманеними очима, змахнув з чола холодний піт і тихо промовив блідими, зламаними в куточках губами:
— Я не знаю, скільки мені ще жити… Та й який я тобі тепер помічник?..
— Ти видужаєш, ось побачиш.
— Авжеж, авжеж…
* * *
Надходив вечір. З моря війнуло благодатною прохолодою. За багряніли, розквітли червоними трояндами хмари на заході Вони з'являлися тільки вранці й перед вечором на небесно-земному прузі, наче тільки для того, щоб подратуватися. А весь день і всю ніч небо було геть чисте зовсім, ніби виметене дбайливою і недоброю господинею.
Вдень, як і досі, нестерпно палило сонце і нагрівало землю так, що на неї не можна було стати босою ногою. А вночі жили своїм таємним життям, загадково переморгувались далекі, до всього байдужі зорі.
Трохи пізніше над зубчатими обрисами гір, вкритих чорним і кам'яно-мертвим лісом, виткнувся язичок місяця, але він швидко заховався, наскрізь прозорий, млявий і безсилий.
Треба було знову переходити на бойові пости. Нічна прохолода полегшила біль, і Левко Пилипович, спираючись на Андрійкове плече, дійшов до своєї траншеї. Тут він зручно вмостився і попросив Андрійка:
— Тільки не давай мені спати… Щоб не заснув я…
— Гаразд, — сказав Андрійко, хоч сам подумав, що було б дуже добре, коли б тато справді заснув, бо кажуть, ніби сон — то найкращі ліки. А завтра вранці вони знову зварять суп… З чого суп?.. Ні з чого ж зовсім! Ну, можна просто попити окропу, погризти сухаря, і татові стане краще.
Сам Андрійко голоду вже не відчував. Тільки розумів, що йому треба було б поїсти. І навіть не поїсти, а добре наїстися, щоб у тіло влилася сила, щоб не тремтіли руки та ноги, щоб він став таким дужим, як був колись…
Тільки в хвилини гострого нервового напруження він почував себе дужим, здатним зробити що завгодно, а в інший час його хилило на сон. Йому й зараз дуже хотілося спати, але він собі сказав, що не засне, що змусить себе триматися хоч би там що, дасть відпочити таткові, а сам усю ніч якнайпильніше стежитиме за всією територією. Він розбудить тата лише тоді, коли гітлерівці знову підуть у наступ, і вони вдвох знову відбиватимуть їхню атаку.
Раптом Андрійком аж кинуло: чим же відбивати атаку? Він же так і не приніс сюди патрони. Вони там, у вежі.
Хутко пішов траншеєю до тата.
— У нас нічим перезарядити диска. Я тоді все вистріляв., Ти побудь, а я збігаю.
— Все забери, що там є.
Для боєприпасів у вежі була видовбана яма. Андрійко скочив у неї, помацав руками й похолонув увесь: руки наткнулися лише на одну коробку, та коли підняв її, то й вона здалася йому надто легкою.
«Невже не повна?.. І невже тільки одна й лишилася?..»
Черкнув сірничок. Вогник вихопив з темряви чорні, голі стінки ями і голе, порожнє дно. Перш ніж нести коробку, він відкрив її і полічив патрони. Їх було тільки сорок.
Тоді кинувся до інших коробок, що стояли під стіною. Може, в них щось лишилося?.. Відкривав їх одну за одною, переконувався, що вони таки справді порожні, і відкидав із злістю геть.
Так, більше немає жодного патрона.
Це злякало його дужче, ніж обмаль сухарів і води. На тих сухарях, що є, і на воді, яка лишилася, ще якийсь час можна триматись, але що робити без патронів?..
Андрійко приніс напівпорожню коробку до тата:
— Оце все, що є… — сумно і безнадійно повідомив він.
— Заряди свої диски повністю, — звелів Левко Пилипович. — І коли що, живий у руки не давайся. У тебе є ще дві гранати.
І знову голос його був хоч і кволий, але твердий і якийсь трохи чужий, надто офіційний.
* * *
Настала ще одна ніч. Літня, коротка ніч, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том I», після закриття браузера.