Читати книгу - "Амністія для Хакера"

до злощасного маслозаводу, отримала повідомлення і за кілька хвилин рвонула туди. Застрелити двох охоронців і вичистити бухгалтерію — на це потрібно небагато часу. Навіть у випадку, якщо вони не взяли Хакера, перетрушувати весь заводик для них не мало сенсу, адже Хакер був упевнений, що на нього не вийдуть, тому навряд чи ховав би щось. Швидше за все, припинив роботу і миттєво зник, а тоді вони лише облизнулися, позабиравши про всяк випадок комп’ютери та дискети, які познаходили. Якщо ж їм пощастило взяти цього зухвальця, то… То йому, Кобищі, зробити це вже не світить. Раптом він усвідомив, що саме це питання зараз вийшло для нього на перший план, хоча логічно було у першу чергу перейматися іншим. Чи спізнилися «треті» так само, як і він?

Майор зітхав, відчуваючи якийсь такий… не те щоб жаль… Ніби вболівання за свого ворога, суперника, свою потенційну мішень, жертву — як не назви цього хлопця, адже ті, «треті», викликали у нього ще менше симпатій, а перспектива притягнути їх до відповідальності взагалі дорівнювала нулю. Хотілося вірити, що, швидше за все, ніхто й нікого не спіймав на маслозаводі в Білоденичах. Можливо, навіть той, кого називали Хакером, ніколи в житті не бував там, а зламав через інтернет першу-ліпшу комп’ютерну систему, аби імітувати своє перебування там. Ще й посміявся, уявляючи, як вони зробили цей марш-кидок на вісімдесят кілометрів серед ночі з усією амуніцією, як годиться під час операцій. Можливо, він передбачав і дії тих, інших, які також збиралися нагрянути туди і з якими Кобища розминувся на якихось десять-п’ятнадцять хвилин. О було б!

А сам Хакер сидить тим часом десь у Нововасилівському мікрорайоні, де все-таки запеленгували його мобілку, яку він вимкнув, як завжди, відразу після короткочасного користування. Карпович сказав, що це взагалі був геніальний крок. Хоча… У цьому випадку хтось усе-таки повинен був увімкнути на ніч комп’ютери маслозаводу. Або ж він сам заздалегідь, якщо діє самотужки… У цих численних версіях починав блукати навіть його розум.

І все-таки навіщо він засвітився? Навіщо так примітивно вийшов через мобільний до інтернету в завершальній фазі своєї роботи? Міг і з другого комп’ютера так само заплутати сліди. Що, махнув рукою, розуміючи, що є зараз голкою у скирті сіна?

Це була одна з можливих версій. У голову лізли й інші, але майор вважав їх початком чогось такого, схожого на параною, викликану довгим опосередкованим спілкуванням із цією неординарною особистістю. Міг, наприклад, Хакер зробити справу в бухгалтерії маслозаводу, прихопити «ящики» від комп’ютерів, постріляти охорону й імітувати таким чином третю силу. Грайтеся, хлопці, розслідуйте, якщо вже на те вчилися!

Руки опускалися. Здавалося, що те, за край чого він ухопився і тримався вже кілька місяців, не бажаючи відпустити, — велике й неосяжне. Зусилля його жалюгідні та марні, а перспективи не існує взагалі.

Напевно, саме тому телефонний дзвінок, який розколов тишу, так ударив по нервах. Хтось телефонував до бухгалтерії о такій пізній порі. Підвівшись і застигнувши нерішуче на якусь мить під поглядами колег, майор усе-таки зняв трубку.

— Алло!

Там мовчали.

— Слухаю, говоріть.

— Швидко ви, — промовив знайомий голос, який Кобища, напевно, впізнав би за будь-яких умов. — Я впізнав вас.

— Я вас також, — відповів майор.

Почуття, що виникло, можна було б назвати позитивним, адже голос із трубки автоматично відновлював перспективу того, що Хакер залишиться все-таки йому.

— Ви не хочете запропонувати мені якоїсь взаємовигідної угоди?

Довелося напружити думку. У цього хлопця все-таки виникли проблеми, якщо вже він пішов на це. Проблеми. Такі, якими можна зараз скористатися.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Кобища.

— Якби така угода мала сенс, — відповіли йому, — то ви б не запитували, ви б знали. А якщо ви там і не можете нічого запропонувати, то говорити на цю тему зайве.

Кобища зрозумів. Хакер якимось чином проколовся. І той, хто потрапив сюди після його зникнення, мав нагоду скористатися цим проколом. Того, про що йшлося, не можна було не помітити. Причина могла бути одна — ним уже скористалися. Ті, хто побував тут до нього.

Зараз Хакер перерве зв’язок, який від моменту увімкнення його мобільного, безперечно, відслідковується.

— Я можу запропонувати вам взаємовигідну угоду, — сказав Кобища, тягнучи час. — Гарну угоду. Я вже пропонував її. Здайтеся, поки не пізно. А я зі свого боку зроблю все, щоб полегшити вашу долю.

— Це ви вже пропонували, — була відповідь. — І мені таке не підходить.

У трубці залунали короткі гудки.

А Борис, не вимикаючи мобільного, вийшов до інтернету. Зціпивши зуби і тамуючи головний біль, він намагався зробити все максимально швидко, бо не знав, навіть не міг уявити, скільки часу потрібно для визначення службами відслідкування, якщо такі працюють, його конкретного місця знаходження. Але зробити це належало будь-що. Це був останній шанс врятувати Щорса, адже речі, які говорив отой полковник, чи хто він там, красномовно свідчили про те, що Толі вони не взяли. Інакше б йому щось запропонували. І це відкривало набагато гіршу перспективу, яка примушувала, забувши про все, і насамперед про маленьку жінку, яка спала через стіну й досі належала йому, іти ва-банк.

Усе йшло без зупинок. Інтернетівський невидимка, який залишався живим і неушкодженим, швидко з’єднався зі своєю копією в Борисовому комп’ютері. А коли на екрані висвітилося меню, Борис натис на кнопку «ЗМІНИТИ ПРОГРАМУ». Те, що невидимка реагував і слухався, було добре. Це означало, що Толя, навіть у випадку, якщо його вже взяли ті, «треті», ще не дістався до свого дітища й не віддав їм усе. Добре, що так. За будь-яких обставин вони примусять його. А потім уб’ють. Якщо Щорс не матиме змоги зробити це, то зв’яжеться з ним у встановлений час. Точніше, зв’яжуться вже ті, хто його захопив. І тоді можна буде поторгуватися за його життя.

Борис швидко обрав «ЗМІНИТИ КОДИ» і додав у кожний шматок тексту після третього слова від початку по літері «м». Тепер тексти у первісній редакції не розблоковуватимуть грошові рахунки, захоплені невидимкою. Потім висвітив «ЗМІНИТИ ПАРОЛЬ» і замість