Читати книгу - "Амністія для Хакера"

отого «данісімо» ввів латинськими PESSVENSARIS — один із пасвордів гри, подарованої Олегом, який чомусь так добре запам’ятався. Нехай додумаються до такої абракадабри. На завершення він вивів на екран «ЗМІНИТИ ЛОГІН» і ввів своє ім’я та прізвище, якого ніхто не знав. Взагалі ніхто. Тепер невидимка визнаватиме лише його. Хоча ні. Ще свою копію, яка міститься у цьому комп’ютері. Отож якщо уявити, що зараз сюди хтось вдереться, перша куля повинна призначатися його вінчестеру. Тепер усе.

Він зробив те, що міг, і залишалося тільки сподіватися на краще.

Але ні Хакер, ні майор Кобища не знали, що надії на краще у цей момент не мали під собою підстав. Оперативники, обшукуючи територію заводу, вже знайшли лаз, влаштований хитрими його працівниками з підвалу через покинутий каналізаційний люк, яким користувалися для виносу продукції. Обидва вони не мали гадки, що годину тому з нього виліз той, кому належала основна технічна роль у цій катавасії, кого, з огляду на це, якраз і доцільніше було б називати Хакером і хто, рятуючись від переслідувачів, у темряві зірвався з високої бетонної огорожі. Ні Кобища, ні Хакер не знали, що той, хто насправді звався Анатолієм Загурським, все-таки потрапив до рук «третіх» уже по той бік огорожі, щоправда непритомним, і що довезти його до міста живим їм не вдалося.

Місце його падіння оперативники встановили лише зранку по слідах крові на камінні та відбитках шин автомобіля, який забрав травмованого. Тому лише ввечері наступного дня майор здогадався, що мав на увазі Хакер, пропонуючи йому угоду. Очевидно, він сподівався врятувати спільника, який вмикав і вимикав комп’ютерну систему заводу.

У тих же, хто так невдало розпорядився шансом у вигляді важко травмованого хлопця, надія жила ще кілька днів, адже до їхніх рук потрапило вісім дискет. З ними працювали, як належить, але безрезультатно — інформація, яку вони містили, втратила цінність, та й взагалі вони не мали гадки, куди її прикласти. Нічого дивного. Адже той, кого належало вважати точкою її прикладання, був невидимкою.

XXXVI. Момент істини

Цього вечора майор Кобища збирався, забувши про все, лягти спати. Страшенно боліла голова. Дружина зміряла тиск — норма. Просто перевтома. Перевтома та нерви.

Але телефон на це не зважав.

— Алло! Олексію Івановичу! Капітан Гулей турбує. Ще не спали?

— М-м-м… майже.

— Вибачайте. Тут телефонує якийсь навіжений. Анонімний дзвінок. Терміново вас хоче. Говорив… Знаєте, як казав? Що він той, хто телефонував вам на рахунок убивства Олега Маліцького і кому ви пропонували зустрітися. Ось так. Казав, що дзвонитиме за п’ять хвилин. Якщо ви не будете з ним говорити, більше не турбуватиме.

Кобища тільки скривився — чи то рід головного болю, чи від багатослів’я чергового.

— Номера він не дав?

— Не дав. Я питався…

— Гаразд. Дай йому мій мобільний. Але після попередження служби відслідкування. Чуєш? Я намагатимуся говорити якнайдовше.

— Як скажете…

Хвилини тяглися довго. Сперши голову на руки, майор застиг на розстеленому ліжку. Двері кімнати були закриті, мобільний лежав поруч.

Нарешті.

— Так, Кобища. Слухаю вас.

— Це Хакер.

Це дійсно був він. Принаймні той, хто телефонував і раніше. Голос його запам’ятався назавжди. І Кобища відчув полегшення.

— Дзвоните, щоб повідомити, що ще когось не вбивали? — похмуро запитав майор. — Чи пропонуватимете нову угоду? Чи просто заспокоїти мене, що ви живий?

— Якщо ви маєте на увазі тітку Віру, — промовили з трубки, — то я дійсно не маю до цього відношення. А чого б мені не бути живому?

Про двох охоронців він не промовив ані слова. У випадку, якщо дійсно існувала третя сила, це означало лише одне — Хакер не знав у деталях, що сталося на маслозаводі після закінчення сеансу в інтернеті.

— Ну, були у мене підстави думати про гірше.

— Мене там не було, — сказав Хакер.

— Ага, комп’ютери без вас працювали, самі… Увімкнулися також самі.

— Ну, я ж хакер…

— А хлопці з охорони загинули, — сказав Кобища. — 3 вашої легкої руки. Бо ви обрали для своїх занять саме цю установу. Так що цього разу виправдатися вам не вдасться. На ваших руках все-таки є невинна кров.

— Це демагогія, — після секундної паузи відповіли з трубки, — яка вам не личить. Я так само міг би звинуватити у їхній смерті вас, якщо вже хочете.

— Мене? Яким чином? — здивувався Кобища.

— Це у вашій державі безкарно роз’їжджають озброєні угрупування, які стріляють охорону.

— У моїй? А ви не в ній живете?

— Живу. Але не я розвів у ній беззаконня. Ви — представник держави, представник влади. Ви і вам подібні розплодили таке, що неможливо стало нормально жити, отож хлопці ті загинули за вашого потурання. Так що не валіть на мене. З вашою допомогою злочинці вийшли на завод. Тільки не переконуйте мене, не варто. Навіть якщо це місце їм вказали не ви особисто, то наявність у них засобів, щоб вичислити його — це ваша вина. То ж не тисніть на мою совість, а подбайте про власну.

Кобища лише мовчки проковтнув — цей Хакер ніби вмів читати його думки.

— А ви, отже, взяли на себе функцію навести лад, відновити справедливість?

— О, ні, — заперечив його співрозмовник. — Найбільше не хотілося б, щоб ви мене вважали якимось маніяком. Це не відповідає дійсності. Я нормальна, твереза людина і лише зробив те, що було потрібно особисто мені. Хоча, на весь цей безлад, звісно, не завадило б когось такого, хто трохи пострахав би та понищив усяку погань. Але це ідеалізм. Не будемо про таке. Я телефоную не для цього.

— Для чого ж?

— Як вам сказати… Свого роду — попрощатися. Маслозавод був останньою нашою з вами сутичкою на відстані. Наші з вами стосунки закінчуються.