Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Чого так? Набридло?

— Та ні. Просто вже зробив усе, що міг. І навіть — що хотів.

— Он як? — здивувався майор. — І про що ж все-таки йдеться?

— Довго розповідати, — відповіли з трубки. — Ви завтра зранку продивіться електронну пошту з тої, що приходить на ваше управління, там усе знайдете. Кореспонденція названа моїм ім’ям. Гадаю, вам буде цікаво. Взагалі, знаєте, ми з вами особисто не знайомі — лише двічі спілкувалися по телефону… Ну і, звісно, я постійно чув спиною ваше дихання. Від того моменту, коли увігнав кулю в Ромазана, і до вчорашніх подій. Стосунків ніби й не багато, але ви в мене суто інтуїтивно викликаєте повагу. Отой ваш пацюк з мішками під очима, якого показують по телевізору, — ні. А от ви… Змагатися з вами було приємно.

— Дякую, — відповів Кобища. — Я також не маю нічого особисто проти вас. До того ж схильний вам вірити стосовно деяких ваших заяв, маючи на це певні підстави. Тим більше не хотілося б, щоб ваша історія скінчилася зовсім погано. Ви, очевидно, далеко не найгірший з людей, котрим довелося знехтувати законом. Припустимо, я це розумію, але проти вас ціла система, і для неї ви — кримінальний елемент. І з вами вчинять… Ви самі знаєте. Тому ще раз прошу вас: давайте знайдемо спільну мову. В будь-якому протистоянні можливі компроміси. У мене великий досвід. Повірте, ви ще схочете цього, але буде пізно.

— Ні, — перебили на тому кінці. — На цю тему говорити не будемо. Нічого не дасть. Я взагалі не є кримінальним елементом, тут ви помиля…

— Це ви так думаєте, — перебив майор, — а закон трактує інакше.

— Мав я його… не хочу казати де. Ваш закон — повне жалюгіддя, пародія. Він крутиться лише у той бік, де більше бабла. Усі це знають, і ви також, тому не треба. До того ж завтра зранку у вас з’явиться краща точка, куди його прикласти, отой ваш закон. Можете спробувати. А я казав, що все припиняю. Вважайте, що мене вже немає.

— Ви надто самовпевнений, — промовив Кобища. — Я б не став так безапеляційно заявляти — «не впіймали». Ще не вечір. Слідство триває, і я відчуваю, що ми з вами ще побачимося.

— Гм… А знаєте, ми з вами дійсно ще побачимося, — наче відкриваючи для себе якусь істину, відповів співрозмовник. — Ваша правда, я й не подумав… Але зловити й побачитися — різні речі. І побачимося ми дуже скоро. От тільки задоволення від цієї зустрічі ви, боюся, не матимете. По-перше, після того, що ви дізнаєтеся завтра, інтерес ваш до моєї скромної персони суттєво зменшиться, а по-друге…

— Що по-друге?

— Самі побачите. Успіхів вам. І… більш вигідних клієнтів, ніж я.

У трубці запікало. Кобища відклав телефон і ліг. Він лежав довго, поклавши руку на очі, хоч у кімнаті стояла темрява. Хакера знову не взяв ніхто. Так виходило. Опергрупа даремно прогулялася у супроводі спецназу на вісімдесят кеме. «Треті» так само даремно постріляли охорону маслозаводу й зчинили гармидер у бухгалтерії. А він зробив свою справу, суть якої зрозуміти поки що важко, і знову залишився неушкодженим.

Кобища різко підвівся і, схопивши телефон, набрав номер відділку.

— Алло! Гулей?

— Я, Олексію Івановичу!

— Дзвінок відслідкували?

— У місті. Нововасилівський район. Мобільний. Далі вимкнувся повністю.

— Значить так. Карповича негайно у відділ! У комп’ютерну.

— Та він щойно пішов! Ну, якихось півгодини…

— Терміново назад! Хай дивиться електронну пошту. Має надійти важливе повідомлення. Далі — Сердюка, Можейка і Величка тягни також. Група захвату щоб у повній готовності була. Попередь. Зрозумів?

— Зрозумів…

— По мене чергову машину. Негайно!

— Даю! — була відповідь.

Дружина стурбовано дивилася, як він взуває черевики, дістаючи з аптечки анальгін.

Борис відклав мобільний і заплющив очі. Йому хотілося зробити це. Оцей останній дзвінок. Він собі не відмовив. Вийшло дещо патетично. Ну і нехай. У повсякденному житті завжди не вистачає романтики. Навіть стосунки його з жінкою, яка сиділа зараз в сусідній кімнаті і кращої за яку зустрічати не доводилося, значною мірою були її позбавлені. Що вже казати про інше?

Який він, цей майор? Чомусь, попри все, складалося приємне враження. І звідки у нього така впевненість щодо їхньої зустрічі? А вона ж дійсно відбудеться… На відміну від майора, Борис мав реальні підстави для такої впевненості.

Він струснув головою й увімкнув комп’ютер. Пішло завантаження. Увійшовши в інтернет, Борис запустив програму, створену Щорсом. Останню його програму.

Він повинен зробити це, адже більше не було кому. Усе свідчило про те, що Толі вже немає. Менти його не взяли. Якби він зараз знаходився у них, майор обов’язково б спробував використати цю обставину у своїх інтересах, щоб вийти якимось чином і на нього. А він навіть не обмовився. Навіть не зрозумів, про що йшлося, хоч і припустив мимохіть, що комп’ютери на заводі хтось повинен був увімкнути. Виходило, що на момент їхньої появи на маслозаводі Щорса там уже не було. Якби він просто вчасно вшився, давно б зателефонував. Зателефонував би і в тому випадку, якщо б дістався тим, іншим. Він розколовся б одразу, пхнувся б до свого невидимки, вперся у нові коди і вивів би їх на Бориса. Цього не сталося також. Виходило найгірше. Міг отримати кулю при втечі…

Справа пішла. Тепер від нього вже нічого не залежало. Далі машина, яка була наче частинкою Щорса, все робитиме сама. Була друга година ночі. Комп’ютер гудів, екран блимав. А в нього блимало перед очима.

Прочинивши двері, Борис вийшов до вітальні. Наталя сиділа у куточку дивана у такому ж положенні, як і годину тому. Вона виглядала сумною та задуманою, наче з настанням розв’язки комп’ютерних справ також щось втратила. Щось набагато дорожче, ніж усі капітали банку «Трансєвроінвест». Він підійшов і сів поруч.