Читати книгу - "Амністія для Хакера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, що там? — тільки й запитав Кобища, з’явившись на порозі комп’ютерної.
На момент його появи там уже сиділи Можейко та Величко. Карпович застиг за комп’ютером. Поруч із ним Кобища упізнав Міщуна і двох програмістів з СБУ.
— Поки що нічого, — байдуже відповів Карпович. — Сидимо, слідкуємо.
— Нічого не прийшло? — Він привітався з усіма по черзі.
— Ще нічого.
— Так… А якщо ми будемо бачити цей момент, коли передаватиметься, можемо його засікти?
— Ну… певною мірою… Будемо намагатися встановити про нього якомога більше.
— Як і вчора, — не приховуючи сарказму, додав Ігор.
— А що в Брюсселі?
— У Брюсселі все спокійно.
— Більше того, глухо, — пояснив Карпович. — Очевидно, вони зупинили все, що тільки можна зупинити, і розбираються.
Майор, скуйовдивши волосся, пройшовся по кімнаті. Працювало кілька комп’ютерів, об’єднаних, як пояснював Карпович, в одну систему. Всі сиділи напоготові.
Усе розпочалося за півгодини.
— Ось, — сказав Карпович. — Пішла кореспонденція. Це воно. Названо «Хакер».
— Хакер… — повторив Величко.
— Це назва всієї кореспонденції, — пояснив Карпович. — Так. Пошта прийшла з Брюсселя.
— Звідки?! — скривився майор. — Він що, вже у Брюсселі?
— Ну… Зовсім не обов’язково, я гадаю. Просто пошта відправлена звідти. Складається враження, що існує ще один банк «Трансєвроінвест». Свого роду копія того. Чудеса…
Двері до комп’ютерної відчинилися, і туди влетів сам генерал.
— Так… — Панасюк виглядав невиспаним і знервованим. — Проводиться важлива операція… Без відома начальника, я так розумію…
— Пробачте, Олександре Миколайовичу, — сказав Кобища, — все так нагально сталося… Мене самого з ліжка витягли… Я, як збагнув, про що йдеться, геть усе забув.
— І про що ж ідеться?
Від Панасюка добряче тягло спиртним. Очевидно, він встиг гарно прикластися перед сном.
— Йдеться про кореспонденцію електронною поштою, яка, судячи з усього, має відношення до справи Ромазана. Принаймні так повідомив чоловік, який анонімно телефонував годину тому.
Панасюк, непривітно глянувши на майора, схилився над Карповичем.
— Ну, що ти там намацав?
— Кореспонденція прийшла щойно. Називається «Хакер». Відправлена з брюссельського відділення банку «Трансєвроінвест». Оператор працює через сервер у Роттердамі, в Голландії… Але він не є абонентом цього сервера. Звичайний прийом, коли хтось хоче залишитися анонімним користувачем. Те саме, що й учора. Ось маємо…
Обидва програмісти працювали на повну…
— Ось маємо, — вів далі Карпович, — підключення до роттердамського сервера через Нью-Йорк… Зараз…
— А де він сам? Звідкись він мав залізти перший раз!
Говорив тепер виключно Панасюк. Кобища і всі інші мовчки стояли поруч.
— Де він може бути, пробуємо встановити. Але він плутає сліди. От знову…
— Що?!
— Ейнтрахт… До нью-йоркського сервера він підключився через Ейнтрахт.
— А що з самою кореспонденцією? — обережно нагадав Кобища. — Що там? Можна взнати?
— Ігоре, що з поштою? — нагадав Карпович.
— Запакована.
— З поштою доведеться чекати, — тиснучи на клавіші, сказав Карпович. — Для розпакування потрібен пароль. Він не повідомляв його, коли телефонував вам?
— Ні, — відповів Кобища.
— Зрозуміло, — промовив Карпович. — Він, очевидно, повідомить його всім одразу.
— Кому це всім? — не зрозумів Панасюк. — Кому всім?
— Аналогічна кореспонденція зараз іде з банку, того самого — у Брюсселі — на багато електронних скриньок. Наприклад, на СБУ в Києві, на управління банків, на податкову, Міністерство фінансів… Тепер пішла кореспонденція на центральні газети — ось зараз «Правда України»…
Панасюк курив, глибоко затягуючись, спершись на стіл сідницями. Кобища лише ковзнув поглядом по начальнику, який геть спав з лиця.
— Тільки називаються всі вони інакше, — продовжував Карпович. — «Важливе повідомлення». Отак просто. Чортівня… Банківська мережа закрита, так, наче там усе відключено, а всі повідомлення звідти.
— 3-зараза… — озвався другий програміст, — міняє сервери, як…
— Як Сердюк коханок… — упівголоса підказав Можейко, тихенько штовхнувши щойно прибулого колегу в бік.
Той ще не встиг включитися і лише вдавано насупився.
— Ми можемо його вичислити? — знову озвався Панасюк. — Де ця паскуда?
— М-м-м… важко… — відповів Карпович. — Кожне нове повідомлення надсилається через новий сервер. Плутає сліди, мов заєць. Він змінює сервери швидше, ніж ми за ним встигаємо.
— Ти ж доводив, що він ні бельмеса! — несподівано загорлав начальник. — Ти ж бив себе у груди, що витягнеш його, щойно він з’явиться в інтернеті! Казав ти таке чи ні? Я тебе питаю!
Голос Карповича дещо здригнувся, проте відповів він спокійно:
— Те, що він підписався Хакером, зовсім не означає, що він — той, з ким ми стикалися раніше. Зараз ми маємо справу дійсно з фахівцем високого класу. У нього дійсно рівень хакера. Плюс він обрав такий метод, що всі козирі на його боці…
— На хріна мені твої козирі! — волав Панасюк. — Якщо ти нам його зараз не даси, то підеш на губу! У штрафбаті зогниєш! Ти вже півтора року не був у своїй частині! Ти знаєш це? Ти знаєш, що ти дезертир? Завтра тебе зловлю і відправлю туди, під трибунал!
Він важко дихав. Карпович мовчав. Есбеушники намагалися якимось чином вгамувати начальника.
— Усе, надсилання пошти припинилося, — тихо сказав Ігор.
— Ріо-де-Жанейро… — ніби нічого й не сталося, додав Карпович. — Пошта на «Аргументи і факти» направлялася через сервер цього міста.
— Є пароль, — сказав Ігор. — Щойно з’явився. Вводити?
— Вводь, — сказав Кобища.
Усі схилилися до екрана комп’ютера, за яким сидів Карпович.
— Прошу сюди, — запропонував Ігор. — На цьому моніторі зараз буде те саме.
— Ви відслідковуєте його? — запитав Кобища.
— Так. Він, правда, вже припинив роботу в інтернеті. Тепер ідемо по його слідах.
На екрані заблимало. Кореспонденція розархівувалася. Читали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амністія для Хакера», після закриття браузера.