Читати книгу - "Вмираюче світло, Джордж Мартін"

Коли шанагейт пішов, вони повільно помчали назад у свою вежу. Усі мовчали. Довгі тіні виростали з-під ніг і йшли за ними похмурими, темно-червоними вулицями. Гвен ледве переставляла ноги. Вікарі тримався насторожено і ніс рушницю так, ніби готовий був вистрілити будь-якої миті, варто було тільки Бретану Брейту з'явитися на їхньому шляху. Очі його обмацували кожну вуличку і кожний темний закуток по сторонах дороги.

Повернувшись у залиту світлом спільну кімнату вежі, Гвен і Дерк втомлено плюхнулися на підлогу, а Джаан задумливо зупинився біля дверей. Потім він поклав зброю і відкоркував пляшку вина, того самого вина, яке він пив із Гарсом і Дерком у ніч напередодні дуелі, яка так і не відбулася. Він наповнив три келихи і, вручивши два з них Гвен та Дерку, підняв свій, проголошуючи тост.

- Дерк, - сказав він. – Наближається розв'язка. Тепер лишився один Бретан Брейт. Скоро він приєднається до Челлу, або я з'єднаюся з Гарсом. У будь-якому разі настане світ. - Він швидко осушив свій келих. Дерк та Гвен пригубили.

- Руарк має випити разом з нами, - запропонував Вікарі, коли знову наповнив келихи.

Кімдіссец не супроводжував їх у нічній вилазці. Однак не схоже було, що він відмовився зі страху. Принаймні так здалося тоді Дерку. Джаан розбудив Руарка разом з усіма, і той одягнув свій найкращий шовковий костюм і маленький яскраво-червоний берет, але, коли Вікарі біля виходу вручив йому рушницю, він лише подивився на нього з дивною усмішкою і повернув його Джаану зі словами: «У мене свої закони, Джаантоні, і ви повинні з повагою ставитись до них. Дякую, але я хочу залишитись тут». Його очі дивилися майже весело з-під білястого волосся. Джаан запропонував йому подічати на вежі, з чим Руарк погодився.

- Аркін терпіти не може кавалаанське вино, - втомлено заперечила Гвен.

- Це не має значення, - відповів Джаан. – Ми кличемо його не на вечірку, а підтримати ритуал дружби кетів. Руарк має випити з нами. - Він поставив свій келих і легкою ходою попрямував до сходів, що ведуть нагору.

Коли Джаан повернувся хвилиною пізніше, його хода втратила легкість. З витріщеними очима він майже скотився з останніх щаблів сходів.

- Руарк не питиме з нами, - сказав він. – Руарк повісився.

Того ранку, восьмого дня дозору, на прогулянку вирушив Дерк.

Він не пішов у місто. Натомість він піднявся на міську стіну. Побудована з чорного каменю, вона була вимощена товстими плитами глоустоуну. Її ширина становила три метри - можна було ходити, не боячись звалитися вниз. До цього Дерк один сидів на оглядовій вежі з біноклем на грудях і марним лазером у руках (Гвен зняла тіло Руарка з мотузки і повела Джаана). Він дивився на міські стіни, коли зійшло перше жовте сонце, і нічне свічення глоустоуна почало блиснути. Зненацька йому захотілося вийти. Він знав, що Бретан Брейт не повернеться до міста, і чергування на вежі стало тепер марною формальністю. Він поставив рушницю біля стіни поруч із вікном і, одягнувшись тепліше, вийшов назовні.

Він пройшов довгий шлях. З рівними проміжками над стінами височіли сторожові вежі, такі як та, в якій вони несли чергування. Він пройшов повз шість і визначив на око, що відстань між ними становить приблизно третину кілометра. На вершинах веж сиділи фантастичні істоти. Дерк звернув увагу, що жодна з них не схожа на іншу. Тепер він нарешті роздивився їх як слід і впізнав. Вони здавалися такими незвичайними, тому що в них не було нічого від Старої Землі. Вони втілювали демонів кавалаанських міфів, у гротескній формі зображуючи ящірів, що літають, хруунів і гітянків-психовампірів. Всі ці тварюки були вигаданими формами. Десь серед зірок ці раси продовжували існувати.

Зірки. Дерк зупинився і глянув угору. Хеллей уже здався з-за обрію, зірки розтанули. Він знайшов лише одну, ледь помітну маленьку червону крапку в обрамленні сірих хмар. На його очах зникла вона. Сонце Верхнього Кавалаана, подумав він. Гарс Джанасек показав її йому, щоб він не заблукав у лісі.

І все ж зірок тут було дуже мало. Такі місця не для людини: і Уорлорн, і Верхній Кавалаан, і Даркдон – усі запокровні планети. Вони надто близько до Великого Чорного Моря. Покрив Спокусника приховував від них більшу частину галактики, і небеса їх були порожніми й похмурими. На небі мають бути зірки. А в людини має бути друг, тейн, обов'язок – те, що він ставить понад себе.

Дерк підійшов до зовнішнього краю стіни і зупинився, дивлячись униз. Далеко-далеко під ногами виднілася земля. Коли він уперше перелетів стіну на скутері, у нього закружляла голова від одного виду. З-під високої стіни в нескінченну глибину виходили стіни стрімчаків, і далеко на дні петляла річка серед оповитої ранковим туманом зелені Парку.

Він стояв, засунувши руки в кишені. Вітер тріпав його волосся, змушував тулитися. Він стояв і дивився. Потім він дістав з кишені камінь, що розмовляв, і покрутив його між великим і вказівним пальцями, наче це був амулет. Джіні, подумав він, куди вона пішла? Навіть камінь, що говорить, не повернув її.

Поруч із ним почулися звуки кроків і пролунав голос:

– Честь вашій спільноті, честь вашій тейні.

Дерк повернувся, все ще стискаючи камінь, що говорить. Поруч із ним стояв старий, високий, як Джаан, і старий, як бідний покійний Челл. Його масивна постать чимось нагадувала лева. Пишна сніжно-біла шевелюра переходила в таку ж густу бороду, що разом становило справжню гриву. Але обличчя його здавалося втомленим і зблідлим, наче він носив його кілька зайвих століть. Тільки очі виділялися – живі, сині очі, які колись були у Гарса, очі, в глибині яких танцювали крижані вогники.

- У мене немає спільноти, - відповів Дерк. – І я не маю тейну.

- Вибачте, - вибачився старий. - Отже, ви зовнішньопланетянин, так?

Дерк вклонився.

Старий хмикнув.

- Тоді ви потрапили не в те місто, пане привид.

- Привид?

– Примара Фестивалю, – пояснив старий. - Ким ще ви можете бути? Це планета Уорлорн, і живі люди повернулися додому.

Поверх вилинявого синього костюма на ньому був одягнений чорний вовняний плащ-накидка з величезними кишенями. Трохи нижче за бороду виднівся масивний сталевий диск, що висів на шкіряному ремінці. Коли старий вийняв руки з кишень плаща, Дерк побачив, що в нього не вистачає одного пальця і ​​немає браслетів на руках.

- У вас немає тейну, - зауважив Дерк.

- Звичайно, у мене був тейн, - буркливо відповів старий. – Я був поетом, привидом, а не священиком. Що за питання? Обережніше. Я можу образитись.

— Але ж ви не носите заліза з вогнем, —