Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 376
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 123
Перейти на сторінку:
збуяно. Одні всього лиш обурювалися, казали, допоки буде це, інші питалися, скільки ходитимуть до короля франків із наріканнями-чолобитними? Чи герцог зважав колись на чолобитні? Настав час показати, що то є гнів богемців і що — їхня сила.

— Ано, давно пора показати!

— А чи не станеться так, — засумнівалися обачніші, — ми підемо до баварців, а авари скористаються відсутністю нашої сили на обводах і підуть до нас?

— Авари підуть чи ні, а ці вже ішли.

Мужі знову засперечалися. Тоді зважився і подав голос новий княжий сотник Само.

— Аби цього не сталося, візьмім із собою в похід і аварів. Люд той спокусливий на таке, як замишляємо, діло, гадаю, зголоситься піти. А піде з нами, не піде супроти нас.

За ту раду вхопилися і стали вимагати від князя: чи треба довго думати? Посилаймо до Кочагира, найближчого з аварських привідців, нарочитих і завтра знатимемо вже, піде чи не піде він із нами.

Так і вчинили.

Герцог не сподівався, що богемці підуть на нього купно з аварами. Такого, либонь, і в гадці не мав, бо коли довідався, не став і опору чинити, намазав масним п’яти та й подався далі від біди. Тож гуляли по його землі як хотіли і скільки хотіли, надто авари. Десь аж на п’ятий день князю Спитигніву пощастило здибатися з Кочагиром і нагадати йому: пора відходити. А вже як поверталися назад, діяли, як і баварці: брали усе, що було в оселях і поза оселями.

Певні були, герцог нескоро прийде до тями і зважиться відповісти богемцям своєю мстою-відплатою. Тому й злегковажили, забули на радощах, що баварці не стиналися з ними, ратна сила їхня лишилася такою, як і була. А герцог Рігельський навів у Баварії такий-сякий лад та й став помишляти, де і як піти на недругів своїх, аби найдошкульніше вразити.

За цим разом стояти супроти нього довелося самим, без аварів, і хто відає, чи й вистояли б, коли б не Само. Зловчився і зайшов ратникам Рігельського за спину, вдарив на них так навально і саме в той мент, коли богемцям було особливо сутужно. Удар той похитнув баварських ратників і дозволив богемцям повірити в свою силу та спроможність, а перегодом і взяти гору над супостатом.

У тій січі поліг герцог Рігельський, та привезли в наметі ледве теплого й князя Спитигніва. Лічці з ніг збилися, стараючись утримати в ньому життя. І те, і інше клали до ран, не погребували в страху перед неминучістю навіть послугами басих[118], яких в інші часи і за інших обставин зневажали, а таки безсилі були щось вдіяти. Настав день, коли князь звелів покликати до нього чільних мужів і старійшин.

— Я не чуюсь уже спроможним, братіє, бути у вас князем. Кожної миті можу відійти. Тому й хочу висловити вам свою волю. Ви вільні самі собі вибирати князя, та я радив би зупинити вибір на сотенному Само. Бо удостовірився в січі і поза січею: саме з нього буде достойний привідця.

Сказав те і не спромігся вже почути, як ставляться до його поради старійшини, відійшов у інший світ.

І прощалася Богемія з князем своїм, — сумувала, і простилася — довго не могла убаяти себе. А все ж настав той день, коли зібралися радні й запитали один в одного: хто ж справді буде привідцею, кому доручать в цей сутужний час оборону землі і люду?

Заговорили передусім про побажання князя.

— Що скажеш, сотнику? Чи почуваєш себе спроможним бути князем у нас?

— Най скаже насамперед, — вихопився котрийсь, — чи почуває він себе богемцем?

Само не сподобалося оте «чи почуває себе богемцем». Однак не подав виду.

— Я присягав князеві на вірність, — сказав супокійно, — отож почуваюся богемцем. А крім того, маю жону з вашого роду і маю дитя, народжене в злюбі з жоною-богемкою.

— Князь повірив йому, повірмо й ми, — проголосили старійшини.

З ними погодилися й інші, однак і запитали, коли вже проголосили Само князем: як він мислить собі їхнє майбутнє? Може, їм, аби позбутися таких, як баварці та авари, сусідів, варто податися слідом за тими слов’янами, що пішли з гір і сіли в Мізії та Іллірику?

— Поганих сусідів, — сказав на те Само, — не позбудетеся, доки не знайдете гарних. Чому б вам, богемцям, не об’єднатися з такими ж слов’янами, як і ви? З сербами, хорутанцями, з моравами, з склавинами східного підгір’я? Коли хочете жити і благоденствувати в своїй землі, об’єднайте сили слов’янських племен, створіть дужу державу — і вам перестануть, бути страшними і баварці, і авари.

Старійшини не поспішили зголошуватися, їм було про що думати.

XXIII

Іраклій тепер тільки, як сів на місце імператора в Августіоні та приглянувся до сенаторів, вислухав стратегів, збагнув: він узяв на свою совість давно й безнадійно опорочене, ба навіть приречене на загибель діло. В Августіоні з низу до верху — низькопоклонники, для яких, крім ситої їжі та ще відчуття вищості над усіма, хто поза Августіоном, нічого не треба, серед стратегів — жодного тямковитого привідці легіонів, такого, що справді міг би бути стратегом, у фіску, мов у погорільця на подвір’ї. Лише царські скарби, за всіх, навіть найскрутніших часів, недоторкані, й могли бодай якось живити надію. А вісті з обводів одні других тривожніші. Персів прогнали лише від Халкідона і тим уже від Босфору. Всі інші, відхоплені за Фоки провінції в Малій Азії, досі лишаються за ними. Слов’яни купно з аварами і незалежно від аварів затопили собою Іллірик, Мізію, Дакію, одні приходять і сідають на давно обсаджених ту земним населенням землях, інші беруть усе, що можна взяти там, і повертаються додому. Багатющий донедавна край по суті спустошений, в усякім разі, зиску з нього аніякого. Ото тільки й Візантії там, що прибережні фортеці, великі городи. Вони ще тримаються, дякуючи стінам і гарнізонам. І все ж його, Іраклія, ніхто не примушував брати на себе повинність імператора в такий час і в таких обставинах. Сам викликався, тож мусить щось робити, аби порятувати імперію.

Дошукуючись її, воістину рятівної путі, згадав імператора Юстиніана, найбільш славного серед усік славних, й заходився строчити в усі кінці едикти[119], новели-заклики[120]. Одні — префектам, ректорам, президам чи екзархам, інші — стратегам, ще інші —громадянам імперії. Тим велів слати до стольного города Візантії збіжжя, тим

1 ... 92 93 94 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"