Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

років по тому ти знову зустрічаєш цю людину, в тому ж чохлі, і ви знову через це проходите. Що вас приваблює? Чи та сама це людина? Вона, напевно, носить те саме ім’я, має приблизно ту саму зовнішність, але чи є вона такою самою? А якщо ні, то все, що змінилося, тоді є неважливим або другорядним? Люди змінюються, але як сильно? В дитинстві я вірив, що існує сутність людини, така собі ядерна особистість, довкола якої можуть розвиватись і змінюватися поверхневі чинники, не порушуючи цілісності людського «я». Згодом я почав розуміти, що це — помилка сприйняття, пов’язана з метафорами, якими ми звикли себе оточувати. Наші уявлення про особистість тепер стали щонайбільше скороминущим обрисом однієї з хвиль переді мною. Або, якщо сповільнити її до більш людської швидкості, обрисом піщаної дюни. Формою, що є реакцією на стимул. Вітер, гравітацію, виховання. Копіювання генів. Усе зазнає ерозії, усе змінюється. Єдиний спосіб це подолати — навічно піти у стек.

«Так само, як примітивний секстант працює на хибному уявленні про те, що сонце та зорі крутяться довкола планети, на якій ми стоїмо, наші чуття дають нам хибне уявлення про стабільність у всесвіті, а ми його приймаємо, бо без цього прийняття нічого не зробиш.»

Вірджинія Відаура, крокуючи кабінетом для семінарських занять, застрягла в режимі лекторки.

«Але те, що секстант дасть вам можливість знайти дорогу в океані, не означає, що сонце та зорі справді обертаються довкола нас. Хоч скільки ми зробили — як цивілізація, як окремі особи, — всесвіт не стабільний, і ніщо всередині нього не є стабільним. Зорі поглинають самих себе, сам усесвіт розлітається на шматки, і ми самі складаємося з матерії, що постійно перебуває в русі. Колоній клітин у тимчасовому союзі, що самовідтворюються, розпадаються та перебувають усередині, розжареної хмари електричних імпульсів і ненадійно встановленої пам’яті з вуглецевим кодом. Це реальність, це самопізнання, і від усвідомлення цього, звісно, неодмінно голова йде обертом. Дехто з вас служив у вакуумних силах і, без сумніву, подумає, що там стикався з екзистенціальним запамороченням.»

Штучна усмішка.

«Обіцяю вам, що моменти дзену, якими ви, можливо, насолоджувались у відкритому космосі, є хіба що початком того, чого ви маєте навчитися тут. Геть усе, чого ви досягнете як посланці, має ґрунтуватися на усвідомленні того, що на світі немає нічого, крім руху. Будь-що з того, що ви забажаєте бодай зустріти як посланець, а тим паче — створити чи досягти, має бути виділене з цього руху.

Бажаю вам усім удачі.»

Якщо не можна за все життя навіть зустрітися двічі з однією людиною в одному чохлі, то що це каже про всіх рідних і друзів, які чекають у Центрі завантаження на людину, яку вони колись знали і яка тепер дивиться очима незнайомця. Як це може бодай наблизитися до тієї ж людини?

І що це свідчить про жінку, поглинуту пристрастю до незнайомця, що ходить у тілі, яке вона колись кохала? Це ближче чи далі?

Що це, зрештою, свідчить про незнайомця, який їй відповів?

Я почув, як вона йде вздовж огорожі до мене. Зупинившись за пару кроків від мене, вона стиха прокашлялася. Я придушив усмішку й розвернувся.

— Я ж не розповідала тобі, звідки все це взялося в Райкера?

— Здавалося, що питати про це недоречно.

— Ні, — широка усмішка, що згасла, неначе звіяна бризом. — Він його вкрав. Кілька років тому, ще як працював у відділі викрадення чохлів. Це належало якомусь серйозному торгівцеві клонами з Сіднея. Райкерові дісталася ця справа, тому що цей хлоп переганяв пошкоджений товар через клініки Західного узбережжя. Він був прийнятий до місцевої робочої групи, а та спробувала здолати того хлопа на його пристані. Велика перестрілка, купа трупів.

— І купа здобичі.

Вона кивнула.

— Там діють інакше. Більшу частину роботи поліції беруть на себе приватні підрядники. Місцева влада справляється з цим, прив’язуючи оплату до майна підстрелених злочинців.

— Цікавий стимул, — задумливо промовив я. — Так, певно, розправляються з купою багатіїв.

— Еге ж, кажуть, так воно і працює. Яхта дісталася Райкерові. Він виконав дуже багато підготовчої роботи в цій справі й був поранений під час перестрілки, — в її голосі, коли вона переповідала ці деталі, як не дивно, не відчувалося настороженості, і я нарешті відчув, що Райкер десь далеко. — Звідти в нього і шрам під оком, і та фігня на руці. Кабельний пістолет.

— Жесть, — я мимохіть відчув, як моя пошрамована рука злегка засіпалася. Я вже потрапляв під кабельний вогонь, і мені це не надто сподобалося.

— Так. Більшість вважала, що Райкер заробив цю посудину до останньої заклепки. Річ у тому, що за принципом, який діє тут, у Бей-Сіті, поліціянти не мають права залишати собі подарунки, премії чи будь-які інші винагороди, одержані за дії при виконанні службових обов’язків.

— Я можу зрозуміти, які для цього причини.

— Так, я теж. А Райкер не міг. Він заплатив якомусь дешевому норцеві, щоб той загубив документацію судна й зареєстрував його як приховану власність. Заявив, що йому потрібне надійне місце, де можна буде, раптом що, когось сховати.

Я всміхнувся.

— Притягнуто за вуха. Але мені подобається його стиль. Чи не той це норець, який здав його в Сієтлі?

— А в тебе добра пам’ять. Так, той самий. Начо-Голка. Баутіста вміє виважено розповісти історію, еге ж?

— Ти й це бачила, так?

— Так. За нормальних обставин я б Баутісті голову, блін, відірвала за такі ігри в дядька по батькові. Наче мені потрібен емоційний захист. Він, бляха, вже двічі розлучався, а йому ж іще й сорока немає, — вона задумливо поглянула на море. — Я ще не встигла на нього насваритися. Забагато на тебе злилася. Послухай, Ковачу, ось чому я все це тобі кажу: Райкер украв судно, порушив законодавство Західного узбережжя. Я це знала.

— І нічого не вдіяла, — здогадався я.

— Нічого, — вона поглянула на свої руки, що лежали долонями догори. — Ой, блін, Ковачу, та кого ми обманюємо? Я й сама не янгол. Я ж віддухопелила Кадміна під вартою. Ти мене бачив. Я мала затримати тебе за ту бійку під закладом Джеррі, а я залишила тебе на свободі.

— Як я пам’ятаю, ти була надто втомлена, щоб возитися з паперами.

— Так, я пам’ятаю, — вона скривилась, а тоді повернулася й поглянула мені в очі, шукаючи на Райкеровому обличчі вказівки на те, що мені можна довіряти. — Ти кажеш, що збираєшся порушити закон, але ніхто не постраждає. Це правда?

— Не постраждає жодна важлива людина, — м’яко