Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

як аптекар проводитиме всі вечори в домі невинної Флор, гулятиме з нею всюди попід ручку — бозна де і невідомо в яких закутках, а потім раптом надумає втекти: хіба мало такого навколо? Що тоді станеться з її бездоганною репутацією? З достойної та шанованої вдови Флор перетвориться на брудний нічний горщик, що його за потреби може використати будь-хто та й піти собі. Тож освічена дона Жіза може сміятися з цього скільки їй влізе, але йому, Зе Сампайо, небайдужою є репутація дівчини, і він вважає, що…

Середньовіччя, феодалізм, свята інквізиція — та хто ж таке бачив, щоб тридцятирічна вдова, самодостатня жінка, яка сама здатна себе забезпечити і сама порядкує заробленими грішми, потребувала свідків, щоб прийняти в себе нареченого, якому теж далеко не п’ятнадцять? Така несосвітенність можлива хіба що в Бразилії… У Сполучених Штатах із цього хіба що посміялись би…

Сеу Сампайо мовчки вислухав американку, пильно дивлячись їй у вічі та глибоко в душі визнаючи її правду: всі ці заходи безпеки, зустрічі зі свідками — повна нісенітниця, зрештою, кожна жінка має право сама вирішити, кому і коли їй віддатися, й ніхто краще за неї цього не знатиме… Насправді було б чудово, якби ця премудра лепетуха з її альтернативним та нестандартним мисленням хоч раз та й наважилася втілити на практиці свої тези, ділом довести свою зневагу до всіх чинних норм та упереджень… Та де там! Скільки красномовних теорій, стільки голослівного обурення, а насправді ж це були пусті балачки. Якщо вона й мала коханців, то ніхто про це не знав. Навіть доні Динорі жодного разу не вдавалося вивести її на чисту воду. Вона розсипала теревені, мов горіхи, хоча власними діями ніколи їх не підтверджувала. Завжди всміхнена, привітна американка, вочевидь, була задоволена життям і їй нічого не бракувало ні у фізичному, ні в моральному сенсі, бо хоч скільки кумасі винюхували, нічого підозрілого винишпорити їм не вдавалось.

«Хтозна, а що як вона і справді свята…» — на завершення їхньої зустрічі, щоб хоч якось виправдати своє рішення, подумав сеу Сампайо.

Наступного дня, ще раз відійшовши від свого звичного розпорядку дня, сеу Сампайо прийшов у свій взуттєвий магазин пізніше, ніж завжди, бо мав перед тим зустріч із доктором Теодоро, сплановану заздалегідь, щоб раз і назавжди позбутися дорученого йому тягаря.

Та вони поспілкувалися дуже душевно, хоча спершу обидва були вкрай скуті і говорили натяками. Сеу Сампайо довго не знав, як нарешті викласти всю суть, а доктор Теодоро не міг уторопати всіх його алегорій. Втім, вони таки порозумілись, адже комерсант бажав щонайшвидше все залагодити, а фармацевт, збурений задавненою пристрастю, готовий був іти на будь-які умови, тільки би одружитися з вдовою.

Зустріч відбулася в найглухішому закутку аптеки, якнайдалі від сторонніх вух та очей. Але так тільки здавалося, бо неочікуваний ранній візит і підозріло тривале перебування в аптеці не могла не помітити всевидюча дона Динора (навіть процедури з лікування сифілісу не тривали так довго), яка заскочила туди, буцімто зробити укол, хоча цей візит було призначено аж під вечір.

Поведінка сполоханих конспіраторів не лишила доні Динорі й краплі сумнівів, до того ж вона ще й почула досить недвозначний уривок розмови:

— Отже, любий докторе, мої вітання. Ви обоє заслуговуєте…

Звістка миттєво розлетілась околицями; дону Флор почали вітати ще задовго до того, як вона дізналася про позитивне завершення місії сеу Зе Сампайо (якого вдячна наречена попросила бути на вінчанні у ролі батька).

У суботу ввечері в очікуванні довгожданої зустрічі доктора Теодоро та вдови перед будинком дони Флор зібралося кілька ґав; кумасі безсоромно зайняли позиції біля дверей аргентинця і навпроти дверей кулінарної школи.

Спокійна й усміхнена, дона Флор чемно чекала довгожданого візиту в компанії, як і належить у таких випадках, найближчих родичів (дядька і тітки) і найближчих друзів: дони Динори, яку змушені були запросити, щоб уникнути великого скандалу, кількох подружніх пар, дони Марії до Кармо і Марилди, яка так хвилювалася, наче йшлося про її заручини. На найпочеснішому місці, у кріслі, зручно вмостився Луїс Енріке, видатний громадський діяч і літератор. Натовп роззяв чимраз ріс, зчиняючи дедалі більше шуму.

Завдяки своєму швейцарському годиннику доктор Теодоро не забарився ні на секунду. Елегантний, чепурний, із квіточкою в бутоньєрці — було видно, що він достоту важлива персона, кумасям від такого видива аж дух перехопило. Його чемно зустріла тітка Літа, він ґречно привітався з усіма присутніми і попрямував до виділеного для нього згідно з протоколом місця: на канапі, поруч із доною Флор.

Дона Флор красувалась у новій, зі смаком скроєній сукні, а її щоки від надмірної уваги пашіли сором’язливим рум’янцем. Але вона була дуже спокійна, навіть дещо стримана, і нікому й на думку не спало, яких зусиль їй коштувало приховати свою внутрішню боротьбу, хвилювання та покору, сумніви та сподівання, боротьбу, що так непогамовно вирувала цими тривожними днями. Невже нарешті настане край її похмурій скорботі, її розпачу і самотності? Невже це та нова сторінка її життя, сповнена щастя і любощів?

Доктор Теодоро сів на краєчок канапи, запала незручна, важка, урочиста пауза. Фармацевт зніяковіло роззирнувся: з нього не зводили очей численні гості, — а коли він зустрівся поглядом із доною Нормою і та всміхнулася, щоб хоч якось підбадьорити його, доктор Теодоро підвівся і звернувся до дони Флор та всіх присутніх, мовляв, його щастя не мало би меж, якби «дона Флор милостиво погодилася стати його нареченою, побратися й повінчатися з ним, вірно йти пліч-о-пліч тернистим шляхом життя, а він, заручившись її дружбою та підтримкою, забезпечить безтурботне райське життя…»

Такі достоту красномовні слова були гідні високого політичного діяча або вченого мужа, адже у промовистій риториці з доктором Теодоро ніхто не міг зрівнятися: «Який же він шляхетний і достойний», — подумала дона Марія до Кармо, яка серед усіх присутніх майже не була з ним знайома. Тимчасом фармацевт говорив далі, він невпинно наголошував, які прихильні до нього небеса, що він стоїть отут, оточений родичами та друзями жінки, яка стала сенсом усього його життя; як же шкода йому, що не змогли приїхати брат із сестрою його коханої, братова і шваґро, а особливо найрідніша людина, вірна та любляча, достойна щонайбільшого пошанівку, матінка дони Флор…

На таку несподівану згадку про дону Розилду дона Амелія мало не вдавилася сміхом: «Чекай-чекай, ще й тобі дістанеться любов вірної матінки…», та вона чемно прикрила рот рукою й відвернулася, шукаючи поглядом дону Норму чи дону Еміну.

Завершивши промову, доктор Теодоро в присутності таких вельмишановних свідків попросив руки дони Флор. З його вуст зринали