Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Щось змінилося між нами. Ця близькість… цей момент повного єднання між нами трьома, ніби це пов'язало нас.

Може, мені це просто так здається. Може, це моя романтична натура, яка так гостро потребує любові, якої недоотримала за все життя, малює зараз у моїй уяві те, чого немає насправді. Може, Са-ард з Шоа-даром навіть близько нічого такого не відчували й не відчувають. Може, для них це досі всього лише секс.

Все може бути.

Але хай там як, засинаючи в обіймах своїх чоловіків, я відчувала себе такою умиротвореною і майже щасливою, як ніколи в житті.

А ще вільною, як би дивно це не звучало.

Чим би не закінчився наш поліаморний роман, я вільна відчувати до моїх на-агарів все, що моїй душі завгодно. Навіть якщо вони не відповідають мені взаємністю. Навіть якщо їм мої почуття не потрібні. Вони нічим мені не зобов’язані. А я вільна насолоджуватися кожною хвилиною, проведеною з ними. Ніхто не зможе забрати це в мене.

Це здається таким простим та очевидним. Але чомусь ми завжди схильні все ускладнювати. Часто, керовані страхом, вибираємо страждання там, де можна вибрати прийняття себе та своїх почуттів. Брешемо самим собі, боячись правди, засудження від оточення, боячись навіть у своїх думках бути не як усі.

Я також боялася. Боялася своїх бажань, адже їх засудили б усі, кого я знаю, а мама особливо. Боялася закохатися в одного з цих двох чудових чоловіків, які випадково зустрілися на моєму шляху. Боялася відчути себе іграшкою у їхніх руках. Боялася, що потім залишусь із розбитим серцем.

А тут мене буквально накрило осяянням. Я вже закохалася. Закохалася в них обох, таких різних, але водночас таких однаково дбайливо-владних і спокусливо-чуттєвих. Вже поступилася своїм бажанням і віддалася їм двом, отримавши від цієї капітуляції стільки задоволення, скільки навіть уявити собі не могла.

Найстрашніше вже сталося.

Тепер можна не боятися та розслабитися. Просто прийняти себе, ось таку закохану наївну збоченку, що отримує задоволення від сексу з двома своїми хвостатими коханцями. Прийняти неминучість нашого розлучення. І просто ловити кожен чудовий та солодкий момент. Жити цими моментами.

А проблему з розбитим серцем вирішуватиму тоді, коли вона постане.

Ранок стає солодким продовженням чуттєвого вечора. Мене будить відчуття ніжних рук на тілі. І поцілунки. На губах, шиї, грудях.

Бажання теплою патокою розтікається по венах.

Якоїсь миті я відчуваю, як чиєсь велике тіло накриває мене, змушуючи розсунути ноги. І прокидаюсь остаточно, коли відчуваю, як у мене проникає чийсь член.

− А-а-ах, − зі стогоном розплющую очі. Ловлячи затуманеним поглядом обличчя Са-арда, що схилився наді мною.

Його рухи різкі, швидкі, агресивні навіть. Обличчя спотворене хижою гримасою пристрасті. А в сріблястих очах плескається бурхливе море протиріч, наче він сам із собою бореться. Немов у мені його головна спокуса. І головна проблема.

Моє тіло, слухняне його волі, швидко спалахує. Збудження стягує вузлом низ живота. І все ж я не встигаю. Коли Са-ард здригається всім тілом, кінчаючи, вогняна квітка мого оргазму тільки починає розпускатися. Мабуть, спросоння мені потрібно набагато більше часу. І в цей момент я, як ніколи, можу оцінити переваги наявності одразу двох чоловіків у моєму ліжку. Не встигаю я засмутитися, або розчаруватися, як місце Са-арда займає Шоа-дар, без передмов вриваючись у моє тіло і відразу задаючи той темп, який миттєво здіймає мене на таку бажану вершину.

Низько застогнавши, змій молодший у кілька потужних поштовхів наздоганяє мене, отримуючи свою порцію ранкового оргазму.

− Доброго ранку, с-с-солодка, − усміхається ікласто, цілуючи мене в губи.

− Доброго, − посміхаюся у відповідь. Трохи повернувши голову, ловлю погляд змія старшого, що розтягнувся поруч. Якийсь надто серйозний, задумливий.

І від цієї пильної уваги чогось соромлюся. Не своєї наготи, чи того, що між нами сталося, а своїх думок. Учорашніх, сьогоднішніх. Так, наче він міг їх прочитати. Зрозуміти, як сильно я в них ув'язнула. Як сильно прикипіла.

Може й прочитав. Може, саме тому зараз дивиться з такою внутрішньою напругою. Може, йому не подобається все те, що я до них відчуваю.

Звідки йому знати, чи я не буду чіплятися за них, вимагати чогось…

Але Са-ард мовчить. І я мовчу.

Як добре, що поряд є Шоа-дар, здатний розрядити атмосферу. У своєму репертуарі, звісно.

− Ж-шеня, вибирай. Я, чи С-с-са-ард? − усміхається він провокаційно.

Я навіть гублюся від несподіванки.

− Тобто? − округляю очі, відчуваючи, як серце, тріпнувшись, робить у грудях немислимий кульбіт. Чому він про це зараз питає? Після того, як вони обидва… А якщо я не можу… вибрати?

− Ні, я розумію, що ти хотіла б з обома, − пирхає глузливо змій молодший. – Але в очис-с-сну кабінку ми втрьох не помістимося. Тож обирай, з ким ти хочеш-ш-ш митися?

− Митися? − зовсім випадаю я осад. – А навіщо з кимось? Хіба я не можу піти сама?

− Вчора ти одна боялас-с-ся, − смішки з очей Шоа-дара зникають. Щоправда, ненадовго. − До того ж удвох приємніш-ш-ше. То що?

− Мені все одно, з ким із вас. Я… почуваюся в безпеці з вами обома, – зізнаюся, знизавши плечима.

− Тоді ріш-ш-шення за нами. Брате, що скажеш? − змій молодший дивиться на Са-арда.

− Іди ти, — кидає той коротко. Чомусь боляче зачепивши мене цим.

− Ти надзвичайно щедрий останнім часом, − задоволено усміхається Шоа-дар, сповзаючи з ліжка і простягаючи мені руку.

− Тобі здалося, − кидає Са-ард, проводжаючи нас похмурим поглядом.