Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Здивування, викликане поведінкою змія старшого трохи псує мій піднесений настрій. Але завдяки Шоа та затіяному ним спільному купанню я швидко забуваю про похмурий погляд свого другого коханця. Звідки мені знати, чому той хмурився? Може, йому сон поганий наснився?

Поки ми з Шоа-даром одягаємося, Са-ард теж встигає прийняти душ. Тож каюту ми залишаємо всі разом. Брати відправляються перевірити відомості бортових систем, щоб переконатися, чи чогось не сталося вночі. А я звісно тупцяю в харчовий відсік, щоб приготувати нам усім поїсти. Я сьогодні теж із задоволенням би чогось пожувала.

Потрібно, напевно, концентратом закинутися. Давно нічим не годувала свій біосинтезоїдний організм.

От дивно виходить. Останнім часом я все частіше забуваю, що це не моє справжнє тіло. Ні, я пам'ятаю, що я в тілі ляльки, пам'ятаю про свою мету, пам'ятаю, що мені треба повернутися до себе справжньої. Але штука в тому, що фізично я не відчуваю себе штучною. Всі ці реакції, відчуття, фізіологія, серцевий ритм, який змінюється залежно від сили емоцій та інші речі… Просто не віриться, що таке можливе із синтезованим організмом. І що далі, то цей дисонанс сильніший. Неначе мій розум якимось дивним чином... олюднює штучну оболонку. Маячня, звісно. Антинаукова.

Втім… я зовсім нічого не розумію в інопланетних технологіях, крім того, що мені дозволили знати

Не маючи бажання затівати щось складне, я смажу своїм хвостатим чоловікам по кілька стейків, з розмороженого завчасно м'яса якогось невідомого звіра, і готую на пару асорті з овочів. І одночасно з цим роблю ще тісто для оладок. Це вже не стільки для на-агарів, як для себе коханої. Щось мене на солодке потягло.

Коли гірка ароматних пампушок на тарелі стає досить високою, і я виливаю на розігріту жаровню останнє тісто, мене раптом накриває вже знайоме почуття стороннього погляду. Навіть мурашки по шкірі біжать.

Відклавши миску, я швидко обертаюся.

Знову нікого.

Хоча… немов у відповідь на мої думки, у дверному отворі з'являється висока постать Шоа-дара.

Дивно… я відчула його, чи…

Чарпатчхе, ти тут?

У відповідь нічого не чую, ні в реалі, ні ментально. Може, здалося? Щось я зовсім знервована стала після вчорашнього.

− У тебе все готове? − запитує Шоа-дар, підповзаючи до столу і принюхуючись. На губах з'являється усмішка, а в очах голодний блиск і передсмак.

− Так, майже. Зараз ось ці зніму і все, − я спритно досмажую останні оладки й кладу їх до інших.

Знімаю з варильної поверхні таркіш, заварний напій, що чимось нагадує на смак чай з ройбуша. Розливаю його по чашках і додаю підсолоджувач собі та Шоа-дару. Са-ард віддає перевагу несолодкому.

Після чого дістаю тацю і приймаюсь складати все на неї.

− Давай, віднес-с-су, − м'яко відсуває мене на-агар, коли я закінчую.

Швидко сполоснувши руки, квапливо йду за ним.

− Са-арде, сніданок готовий. Потім продовжиш-ш-ш, − кличе Шоа брата, який знову переглядає карти й, судячи з усього, прораховує різні варіанти нашого подальшого маршруту.

Не дивлячись на нас, той мовчки киває, щось згортає, щось взагалі видаляє з розгорнутої багатошарової голограми. І задумливо прямує до кімнати відпочинку.

− Щось трапилося? – питаю обережно, варто йому нас наздогнати. – Ви маєте стурбований вигляд.

− «Ти», Ж-шеня, − сухо поправляє він мене. − Я впевнений, ти цілком здатна прислухатися нареш-ш-шті до мого прохання.

Внутрішньо здригнувшись від такої різкої відповіді, я мимоволі стискаю губи.

− Так… ти маєш рацію. Здатна, − відповідаю не менш сухо.

Не знаю, що його вкусило, але останнім часом він поводиться зовсім не так, як раніше, злиться невідомо чому і невідомо на кого і... мені починає здаватися, що на мене.

Що я роблю не так? Адже справа не в тому, як я до нього звертаюся?

Щоб не дивитися більше на похмурого на-агара, я обганяю Шоа-ада і набираю на панелі потрібний код. Двері в кімнату відпочинку плавно відсуваються, і я заходжу перша.

Підіймаю погляд… і серце зупиняється. Крик застрягає у горлі. Тіло миттєво ціпеніє.

Це… цього не може бути. Просто не може. З ще меншою ймовірністю, ніж те, що у відкритому космосі можуть жити китоподібні тварюки.

На сафі, яку зазвичай займає Са-ард, сидить мініатюрна худорлява жінка в бежевому діловому костюмі. Довге чорне волосся зібране в строгу зачіску.

− Мамо? – хриплю, хапаючись за горло.

− Доброго дня, люба, − усміхається Таїсія Чорна, якої тут ну ніяк не може бути, граціозно підіймаючись нам назустріч. Виглядаючи точно так само, як виглядала, коли ми бачилися востаннє. Коли між нами трапилася найжорсткіша сварка.

Я поїхала тоді з дому, голосно грюкнувши дверима. Перед цим заявивши, що мені не потрібні її гроші, якщо вона вважає, що, забезпечуючи мені їжу, поки я навчаюся, тим самим купує повне право розпоряджатися моїм життям у всіх аспектах.

З того дня я жодної копійки не брала у матері. Шукала підробітки, жили рвала, щоб не вилетіти з бюджету в універі та отримувати свою законну стипендію.

Тим моторошніше бачити її зараз тут такою. Чудово розуміючи, що це ще один глюк. Що я все-таки напрочуд близька до божевілля.

Задихнувшись, відсахуюся назад. Налітаю на когось. Як у тумані відчуваю сталеву хватку чоловічої руки, що охопила мене у захисному жесті.

− Це не ти. Це не можеш бути ти, − гарячково мотаю головою. – Моя мати на Землі.

Жінка навпроти мене здивовано хмуриться, ніби моя реакція її спантеличує.

− Якщо ти зараз же не прибереш-ш-ш цю проекцію, я протягом кількох хвилин викину твоє фізичне тіло у відкритий кос-с-смос, − з крижаною люттю карбує Са-ард у мене над головою.