Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Глава 16

— Алло, Гліб? Вітаю.

— Вітаю.

— Мені дав твій номер Марк Самойлов.

— Олександра?

— Так. Ти просив дізнатися щодо місця в нашій школі.

— Так, був би дуже вдячний, — Гліб заглянув у ванну кімнату, переконуючись, що Настя не чує його розмову. Стоїть біля дзеркала, насвистує якусь пісеньку, борючись із ковтунами.

— Я дізналася, — усе ж причинивши двері, він пішов до вітальні. — Вони хочуть відкривати новий напрям — балетний клас. Шукають, кому б довірити найменших. У мене є контакти, можу поділитися.

— Записую, — Гліб кинувся до столу, розгорнув блокнот. Настя займалася балетом. На зорі туманної юності, звичайно, але вивчала. Та й освіту педагогічну здобуває зараз тому, щоби мати підстави викладати дітям. Це те, чого їй дуже-дуже хочеться. А з огляду на вчорашню їхню розмову — не просто хочеться, це їй необхідно.

Олександра продиктувала, він записав.

— Дякую, Олександро.

— Та нема за що, — у слухавці гмикнули. — Школа хороша, дітей там багато, сподіваюся, інформація стане в пригоді.

— Неодмінно знадобиться.

Розпрощавшись, скинувши, Гліб витягнувся на дивані, усміхаючись.

Здається, зірки були згодні з ним у тому, що Насті пора йти з Метелика. Інакше як пояснити те, що їм зателефонували так вчасно?

— Що? — Веселова увійшла до вітальні беззвучно, опустилася поруч із Глібом на диван, запитально подивилася на вкрай усміхненого чоловіка. — Чому такий задоволений?

— Мені тут із біржі праці телефонували… — порівнювати Самарську з біржею праці, звичайно, загрозливо, особливо якщо робити це в присутності її чоловіка, але тут його немає, тому можна.

— Звідки-звідки? — Настя подивилася на Імагіна ще уважніше. Таким поглядом, ніби готова лоб помацати — а якщо там уже жар, марення і плавиться мозок?

— З біржі праці. Так ось, знаєш, що ми робимо завтра?

Настя, звичайно, не знала.

— Телефонуємо ось сюди, — чоловік показав листочок, — а потім сюди ж їдемо. Робота знайшла тебе, Настусю.

Щоб Імагін пояснив усе нормально, Насті довелося постаратися — спочатку чемно просячи, потім йдучи на поводі в шантажиста, який сипав 'якщо ти… то я неодмінно розповім', потім трохи образившись, махнувши рукою, пішла на кухню. Найдієвішим було останнє. Гліб прийшов миритися, а ще ділитися.

І якщо спочатку Настя відверто злякалася, то поступово руки затрусилися вже від передчуття.

Це ж… Це ж мрія. Це те, що їй було так необхідно, а ще не менш бажане. І вона обов’язково пройде. Переконає, доведе, зможе. Обов’язково.

Неділя видалася метушливою, проте щасливою, а в понеділок Настя отримала кращу у світі роботу.

***

— Ти чому задумалася? — коли ззаду підійшов Яр, Олександра стояла біля вікна, постукуючи телефоном по губах. Самарський обійняв, поклав підборіддя на плече, насупився, намагаючись знайти поглядом те, за чим так уважно спостерігає дружина.

— Га? — питання вона пропустила повз вуха. Зате потім обернулася, усміхнулася, піднялася на пальчики, дотягуючись до губ чоловіка, який знову виріс на пів голови.

— Замислилася про що, кажу? — запитуючи, він відірвався від губ, а потім прихопив зубами кінчик носа дружини, тут же відпускаючи.

— Та так, — Олександра раптом почервоніла. Втім, як завжди, коли думає або про те, що стосується тільки їх, або про чергову свою геніальну авантюру, які чоловік неодмінно не схвалює, але стійко терпить.

— Докладніше, будь ласка, — і зараз, Самарському здавалося, доречним є саме другий варіант. Тому з’ясувати все було життєво необхідно. Хоча… у разі першого варіанту не менш життєво необхідно. Якось так склалося, що все, що пов’язане з дружиною, було для Ярослава життєво необхідним.

Поєднуючи вкрай приємне з дуже корисним, Яр потягнув дружину до дивану, сів сам, її посадив на коліна, а потім, розстебнувши верхній ґудзик блузки, став цілувати тепер уже шию від вуха й до самого вирізу, а потім ще трохи нижче… І другий ґудзик.

— Самарський, — Олександра потягнула його обличчя вгору, змушуючи повернутися до губ. — Діти.

Він повернувся, хоч і неохоче.

— Вони з Глашею, зайняті, нам би теж взятися за справу. Хоча ні. Поговорімо.

Застебнувши спочатку один ґудзик, а потім, дуже вже важко зітхнувши, і другий, Яр знову натрапив на погляд медових очей Олександри. Такими ж, які були у їхніх найменших. Молодець він все-таки. Постарався. Олександра теж, до речі, молодець.

— З ким говорила? Що задумала?

— Не задумала, — Олександра знизила плечима, виводячи візерунки на плечі чоловіка. — Марк попросив дізнатися, чи є вакансії в тій студії, де танцює Ліза. Я дізналася, зателефонувала людині, яка цікавилася. Усе, взагалі-то. Просто…

— Ну ось, а ти кажеш, що не задумала. Просто… — докірливий погляд Олександри Яр прийняв із гідністю.