Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Там є одна дівчинка, у їхній групі…

— Починається… — Яр закотив очі, Олександра припинила виводити візерунки на сорочці.

— Самарський.

У кожної пари є свої 'стоп-слова' і такі ж 'стоп-інтонації'. Це 'Самарський' звучало саме так.

— Олександра, тобі не можна зараз вкотре псувати собі нерви, пам’ятаєш про це?

— А я не буду псувати, я просто… допомогти хочу…

Раніше Яр зітхав важко. Тепер же просто неймовірно важко, а потім схилив голову, дозволяючи потріпати себе по скуйовдженій шевелюрі. Шевелюрі, у якій зовсім недавно вони з Олександрою знайшли сивину. Самарська тоді довго копирсалася у волоссі, вишукуючи ще хоча б одну сиву волосину, а Яр, відчуваючи її м’які дотики, якось розслабився, практично заснувши. Потім Олександра цілий день ходила, дивлячись на нього уважніше, ніж зазвичай. Мабуть, змирившись з тим, що час летить безжалісно швидко, ну або згадуючи, як же давно вони пішли спільною дорогою.

Він міг відмовити будь-кому. Будь-якій людині у всьому світі, на жаль, крім однієї. Але вона й не запитувала. Ставила перед фактом. Мовляв, Самарський, готуйся. У мене знову справа, а в тебе знову нерви, коханий.

— Дякую, — його відповідь була зрозуміла без слів. І в тому, що, почувши подяку, він іронічно хмикнув, Олександра навіть не сумнівалася.

— Чому я тобі салон не купив, га, маленька? — коли Яр знову підвів голову, Олександра побачила, що в куточках губ грає усмішка. От і добре. Найскладніше позаду. Тепер він знає, можна спокійно займатися справою. — Ходила б туди раз на тиждень, забирала готівку, а перед всіма була б гіперважливою бізнесвумен.

— Тому, що ти мене кохаєш, і ти мене знаєш, і що я хочу робити, теж знаєш, і схвалюєш, — вимовляючи кожен дієслово, Олександра загинала палець.

— О, так, схвалюю, — останній з яких Яр вхопив, випрямляючи. Чого він точно не робив, так це не схвалював. Йому б… щоби вона була завжди вдома, завжди поруч, у безпеці. Вона, діти, Глаша. Він же заробить стільки, скільки потрібно, і навіть у сотню разів більше. Але справа ж не в грошах. Їй хочеться… А він… Якщо це потрібно їй, то потрібно і йому.

— Ну вдаєш, у будь-якому разі. А я вдаю, що твої будинки мені ще не набридли.

— Я непогано роблю будинки насправді…

— А я непогано вдаю, що твоя нескінченна робота мене не дратує…

— А ще ми непогано робимо дітей… — Яр протягнув дуже вже мрійливо. Звичайно, про таке можна міркувати, коли діти з Глашею.

— Самарський… — тепер закотила очі вже Олександра, за що була поцілована в усміхнені губи.

— Гаразд, домовилися, — у якийсь момент, відірвавшись, піднявши на ноги спочатку Олександру, слідом піднявшись сам, Яр склав руки на грудях, оглядаючи дружину уважним поглядом. — Я роблю будинки, ти робиш справи, а разом робимо дітей?

Відчуваючи підступ, але не знаючи ще, у чому він, Самарська акуратно кивнула.

— Дуже добре, — цього було достатньо, щоби її тут же розвернули, підштовхуючи геть із вітальні, а потім і зовсім підняли на руки, бубонівши про те, що так буде швидше. У спальню вони дісталися без пригод. Вкотре дякували небесам за те, що Глаша погодилася остаточно переїхати, а, отже, діти під контролем. — Будинки сьогодні будувати не можна — церковне свято. Не пам’ятаю яке, але якесь точно. Справи робити теж. А дітей можна.

— Самарський… — Олександра знову закотила очі, а потім притулилася до щоки чоловіка, цілуючи ніжно-ніжно, ковзнула губами до вуха, доторкаючись вже до нього, і прошепотіла. — Як же я тебе кохаю.

— Я більше.

Й останнє слово, як завжди, за ним.

***

— Алло, Настусю.

— Угу, — йшов п’ятий день спільного проживання.

Сьогодні Гліб працював, а Настя чекала його вдома. Дівчині було не те, щоби погано, але не дуже комфортно, незвично.

На жаль, його роботу ніхто не скасовував, а час для її ще не настав.

Аби не впасти в бруд обличчям, Настя щосили вчилася… навчати. Згадувала, як структурувала урок раніше з малюками, заняття з якими керував Петро, підіймала підручники, які вже мільйон разів читала, але ж цілком могла щось забути, дивилася записані уроки відомих шкіл, робила деякі позначки… і моторошно нервувала.

А коли втомлювалася займатися цим, наважувалася зіграти ще один тур у грі 'господиня Імагінової квартири'. Настя готувала йому вечері, витирала пил із телевізора, який вони навіть іноді дивилися, застеляла вічно скуйовджене ліжко. Двічі їздила додому — створювала видимість проживання й там.

Сьогодні ж вирішила, що мала б зробити дещо ще.

— Я затримаюсь сьогодні. Ми тут радимося, не знаю, коли завершимо.

— Добре, радьтеся. А я… Глібе, я в Метелик з’їжджу.

— Навіщо? — чоловік напружився. Даремно.

— Хочу попрощатися з усіма. А сьогодні багато мали б бути.

Якийсь час він мовчав. Настя навіть встигла уявити, як у голові чоловіка думки змінюють одна одну. Невже думає, що вона чкурне танцювати на тумбі, відчуваючи ностальгію? Якщо так, то дурень. За людьми, можливо, ностальгія й залишилася, за роботою — ні.