Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Від дому Христини від'їжджаємо в чудовому настрої. Принаймні я.

Після розмови з дівчиною розумію, що в мене точно є шанс помирити їх з батьком. От тільки потрібно змусити цих двох побачитися. І не втекти відразу.

— Ти усміхаєшся, — дивлячись на мене, вимовляє Давид.

— Мені потрібно знайти місце, де тато з Христиною залишаться самі. Щоб їх ніхто не тривожив. А головне, щоб вони не змогли піти до тих пір, поки не помиряться.

— Замкнеш їх у морозилці мого ресторану? — сміється чоловік.

— Не в морозилці. А от ресторан...

— Скажи коли — і я все влаштую, — підморгує він.

— Дякую. Христину, я думаю, легко буде витягнути, а от мій батько...

— Я беру його на себе.

Усміхаюся і цілую чоловіка в щічку. Помічаю, що ми зупиняємося. Давид паркується на стоянці торгового центру.

— Нам потрібно щось купити? — питаю здивовано.

— Тобі потрібен одяг, хоча ти мене влаштовуєш і без нього, — його хитра усмішка змушує зашарітися.

— Поки що не хочу повертатися додому.

— Тому ми тут, — усміхається чоловік і залишає на моїх губах легкий поцілунок.

Виявляється, ходити з Давидом по магазинах — дуже весело.

А ще мені приємно, коли він дивиться на мене, оцінює той чи інший наряд, заглядає у роздягальню. Згадую наш палкий поцілунок у відділі спідньої білизни — і загоряюсь зсередини.

Ще ніколи шопінг не приносив мені таке задоволення. Повернулися ми в машину з купою пакетів та усмішками на обличчях.

— Навіщо ти змусив мене купити ту сукню? — намагаюся виглядати суворою, сідаючи в авто.

— Тому що сьогодні ми вечеряємо в ресторані. І ще ця сукня на тобі сидить просто ідеально.

Ну, так, у цьому чоловік має рацію. Та й щодо ресторану я не проти. Мені подобається виходити на люди з Давидом. Подобається бути поруч з ним.

Коли тримаю його за руку, то почуваюся спокійною і впевненою у собі. Цей чоловік змінив мене. Показав, що я можу бути сильною і дав таку підтримку, яку я шукала все життя. Скільки б я не дякувала долі, що звела нас — буде замало.

— Ти знову задумалась, — торкається моєї руки Давид.

— Просто день був насиченим.

— Хочеш відпочити вдома? Я можу скасувати ресторан. Підемо в інший день, — турботливо вимовляє чоловік.

— Ні, не треба. Я хочу повечеряти з тобою в ресторані. Не дарма ж ми купили сукню.

Давид бере мою руку і підносить до своїх губ. Ніжно цілує пальці, а потім тильну сторону долоні.

— За що мені таке щастя? — з усмішкою питає чоловік.

— Хочу, щоб ми завжди були такими щасливими, — вимовляю, зазираючи в його очі.

— Так і буде, — з упевненістю стверджує він.

***

Розплющую очі та розумію, що я лежу на ліжку.

Шовкова сукня, ніжного блакитного кольору спадає на підлогу. Високий виріз відкриває ногу майже до середини стегна. Широкий пояс виділяє талію, а ліф на тоненьких бретелях вигідно підкреслює груди.

Я уявляю, як Давид дивитиметься на мене в цій сукні за вечерею.

Вечеря!

Різко сідаю, від чого перед очима іскриться, і роздивляюсь навколо.

На вулиці темно. У кімнаті також.

Пам'ятаю, як приміряла сукню, потім присіла. І все.

Скільки ж я спала?

Біля комода лежить моя сумочка. Дістаю телефон. Майже дванадцята ночі. Дідько.

Пропущені від Ніки.

Я навіть не чула дзвінка.

Кладу мобільний назад і виходжу тихо з кімнати. Знаходжу Давида у вітальні. Чоловік сидить на дивані з ноутбуком. Його пальці бігають по клавіатурі.

На ньому біла сорочка, верхні ґудзики якої розстебнуті, а рукава підкочені майже до ліктів. Чорні штани, а поряд лежить краватка сірого кольору. Роблю крок вперед, і чоловік одразу здіймає на мене очі. Його губи розтягуються в усмішці, а погляд проходиться моїм тілом.

— Ти прекрасна, — захопливо вимовляє він.

— І все проспала, — винувато опускаю очі.

— Я замовив їжу додому. Хочеш розігрію?

— Не хочу. Я зіпсувала нам вечір, — мені так образливо за те, що я заснула.

Давид підіймається і підходить до мене. Обіймає, огортаючи теплом і цілує ніжно в губи.

Його руки обвивають мою талію, притискаючись ближче.

Чоловік торкається губами плеча, викликаючи мурашки по всьому тілу.

— Ледь стримався, поки ти спала, — шепоче він, ніжно прикушуючи мочку вуха.

— Хочу тебе, — неочікувано для себе вимовляю.

Здається, для нього це так само неочікувано, бо Давид усміхається. Повільно стягує з мого плеча тоненьку бретельку. Повторює те ж саме з іншою та опускає сукню на підлогу, залишаючи мене в одних трусиках.