Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 147
Перейти на сторінку:
звідси. Бо тут сумно, — розсміялася Дзідзя.

Лубенська жахнулась, мовчки, але гучно.

— Я зроблю кави, — сказала.

— Нам не треба, бо ми вже йдемо, — сказала Дзідзя в множині, яка, вочевидь, означала її і мене. Моєї думки ніхто не питав, але то й добре, бо я зараз не мав жодної думки.

Ти таки не мав. Тому ви швидко зібралися, ти подав Дзідзі пальто, вдягнув своє, і спершу сходовий майданчик, мовчки сходами, двері, вихід, і все, вже, прошу дуже, ви вже ззовні.

Ти і вона. А вона мені не подобається, розумієш?

Хрін ти розумієш.

Було холодно і вітряно, був ранок, і була площа Спасителя, затінена війною, змінена. А ранок був водночас сонячний і туманний, сонячний угорі, туманний унизу. І було морозяно, тонка шкоринка криги на калюжах, уперше цього року. Вулицями сунув вітер, ніби кожна вулиця була трубою великої помпи, яка перекачує повітря з мазовецьких рівнин і з-над Вісли. А костел був як завжди, хіба трохи побитий. Чи то він тепер отакий уже як завжди.

— Я б випила кави. І коньяку, — сказала Дзідзя.

— Я не маю.

Я намагався бути сухим. Дзідзю забавляли мої намагання.

— Ти не маєш. Нечувано. Дурню, ходімо до кав’ярні, тут же в місті є кав’ярні, правда ж? Скажімо, до «Лурса», — сміялась вона.

Сказала до мене — чи про мене — «дурню», а я на хвилю замовк, глибоко вражений цілковитою неадекватністю цього слова.

— До кав’ярні не хочу. Аби чогось не сталося.

— Боїшся їх? — раптом цілком поважно поцікавилась вона.

Я люто повернувся до неї, готовий уже вибухнути на захист своєї чоловічої відваги, коли це в її погляді побачив, що вона те запитує без жодної погорди абощо.

— То зрозуміло. Важко сидіти й пити каву в оточенні кількох десятків людей, котрі тебе ненавидять, — пояснила.

— А ти, Дзідзю… не боїшся сісти зі мною за столик… і скомпрометувати себе?

— Я нічого не боюся, — відповіла таким самим поважним тоном, як і запитувала, чи я не боюся. Без жодних принижень.

Віриш їй, хоча це й неправда. Вона дечого боїться, усі чогось бояться. Але загалом це означає, що нічого не боїться, і ти їй віриш. А я знаю: то початок зміни.

— Вірю, Дзідзю. Проте я не з такої глини зліплений.

— Усе ж ходімо до «Лурса».

— Обов’язково туди? — невпевнено запитав я.

— Таки так.

Я боюсь її, Костоньку. Я боюся тієї довгоносої жінки, бо є у ній щось таке, чого я не зможу вивернути назовні, не зможу побачити її нутра, не розумію, хто вона.

Боюся її, боюся тієї довгоносої жінки. А водночас якось дивно її поважаю, тож якщо вже вона хоче йти до «Лурса» — ходімо.

— Візьмемо авто, — сказала Дзідзя.

— Як?

— Сяк. Просто візьмемо авто. Стоїть на подвір’ї, чому б і не скористатися. У тебе ті німецькі документи при собі, правда ж?

— Інженер нам дасть?

— А то ми будемо його питати. Авто стоїть, от ми й візьмемо.

— А ключі?

Довгоноса всміхнулася, полізла в кишеню і подзеленькала в’язкою автомобільних ключів.

— А багаж?

Знизала плечима.

— Я поведу, — сказала і всміхнулася.

Якось я жодної миті у цьому не сумнівався.

За хвилину ми вже сиділи під брезентовим дахом темно-зеленого шевроле. Master De Luxe, кабріолет, модель 1937 року. Дах брунатний, гарний. Дзідзя, звісно, за кермом. Кошиковою перескочили на Мокотовську, і далі!

Дзідзя вела, як на ралі.

Не подобається мені ця баба, Костоньку, якась вона грізна, Костоньку, я боюся ту бабу, Костоньку, боюся її довгого носа.

На площі Трьох Хрестів скинула швидкість.

— Що?.. — запитав я.

— «Парадиз»… — розмріялася.

— Ну так.

— Бував там?..

А ти, Костоньку, бував у «Парадизі»?

Минули площу, шевроле виїхав на Новий Світ, поволеньки, без вищання шин і харчання двигуна, плентали на другій, Дзідзя розморено спиралась на вікно. Це місце завжди було важливим для тебе, початок Нового Світу, у першому номері ти купував вино й колоніальні смаколики, крім вина, там був іще пан Ґельбфіш, старий жид родом з Крулевця, котрий вважав себе пруссаком, вигнаним до Варшави, босота з кваліфікацією сомельє, вирізняли його сморід із рота і постійна неповага до клієнтів, котрим вино продавав із відразою, ніби картини Караваджо скоробагатькам, якимсь ледве дозрілим нафтовим чи вугільним баронам, котрі їх повісять біля хромолітографій з оленями та іконами, але вина в нього були чудові: французькі, угорські, італійські, він знав, що купувати в посередників. Тому ти терпів ту жидівсько-прусську погорду і купував у нього вина і шампани, які потім стікали тілом Салі, стікали у твій та її шлунки, у шлунки інших повій або в шлунки твої, Гелі та твоїх тестів на званих обідах і вечерях.

Чи ти колись бував у «Парадизі»?

Чи танцював із жінками під еліптичним отвором у стелі, а згори, з поверху, дивилися ті жінки, з якими ти не танцював, і заздрили твоїй партнерці, а туди ти ходив із такими, з якими не хотів бути побаченим в «Адрії» чи «Оазі», хоч подеколи ви заходили і в гриль-рум на стейки, але в гриль-румі було не так, як на паркеті, тож потім часто олімпією з Театральної на Трьох Хрестів, на сидінні поруч розчервонілі дівчата, з якими я зазвичай навіть не спав, хоч вони й мали до того охоту, завжди мали охоту.

Не завжди, не завжди мали охоту. Часто взагалі не мали охоти, але тобі подобається думати, що мали.

З охотою чи без, а ким вони були, ким? Це ж важливіше, ніж власне переспати з ними, важливіше, щоб жінка сама хотіла, ніж те, чи ти цю хіть використовуєш?

Важливіше чи ні?

— Ні, в «Парадизі», певно, ні, — відповів, Костоньку, від сорому, що якщо вона тебе там і могла бачити, то варто би тобі цього соромитися.

— А я бувала, — розмріялася Дзідзя, саме коли ви проминули суворий фасад: три вертикалі тристулкових вікон, чотири ряди, прямокутники, прямокутники.

Коли модерністська кам’яниця з адресою Новий Світ, 3, зникла за твоїм лівим плечем, Костоньку, та приголомшлива жінка відкрила дросель шевроле, шість циліндрів рикнули, і ви погнали.

— Я там зустрічалась була з кількома своїми нареченими. Чи, радше, хлопцями. Таких, із якими не хотіла, щоб мене бачили в «Адрії»! — гукнула.

Ти вже знаєш, чому вона така страшна, Костоньку? Але тобі вона геть не здається страшною.

На перехресті Єрусалимських і 3 Травня шевролетик набрав до вісімдесяти за годину, скавчали ресори, гарчав двигун. Праворуч проскочили жандарма в проґумованому плащі. На щастя, у комплекті з плащем у нього був лише свисток, а мотоцикла забракло; тож свистком він

1 ... 93 94 95 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"