Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Ні, батьку, — сказала місіс Джорем. — Оце — найгірші балачки, здається.

— Отже, — вів далі містер Омер, — коли вона поступила в компаньйонки до якоїсь сварливої старої леді, то вони не порозумілись, і вона собі пішла. Нарешті, вона поступила до нас ученицею на три роки. Майже два роки вже минуло, і нічого поганого не можу сказати про цю дівчину. Варта шести інших. Кажи, Мінні, чи не варта вона шести інших?

— Так, батьку, — відповіла Мінні, — я ж ніколи не недооцінювала її!

— Дуже добре, — сказав містер Омер, — це правильно. Отже, молодий джентльмене, — додав він, знову потираючи підборіддя, — щоб ви не подумали, ніби базікати мені легше, ніж дихати, то, мабуть, це й усе.

Говорячи про Ем’лі, вони стишували голоси, і тому я не мав сумніву, що вона десь поблизу. У відповідь на моє запитання містер Омер кивнув головою і вказав на двері до вітальні. Я поспішно спитав, чи можу зазирнути туди; мені це охоче дозволили, і, глянувши крізь скло в дверях, я побачив її за роботою. Я побачив її, премилу маленьку істоту з блакитними очима, які зворушили колись моє дитяче серце; вона з усмішкою дивилася на Мінніного хлопчика, що грався коло неї. Її ясне обличчя було таким свавільним, ніби в підтримку того, що про неї говорили; проте я бачив у ньому давно знайому, але приховану норовливу ніжність; її чудовий вигляд не висловлював нічого, крім доброзичливості й щастя та, я певен, обіцяв їй приємне і щасливе життя.

Пісня по той бік двору, яка, здавалося, ніколи не припинялася, — ба! справді, ця пісня не припиняється… — відбивала м'яко весь час.

— Може, зайдете туди, — запропонував мені містер Омер, — поговорити з нею? Заходьте і погомоніть з нею, сер! Почувайтесь як вдома!

Тоді я чомусь засоромився — я боявся збентежити її, та, мабуть, не менше побоювався бути збентеженим. Я тільки спитав, о котрій годині звільняється вона ввечері, щоб у слушний час зробити наш візит. Попрощавшись з містером Омером, з його гарною донькою та її гарненькими дітьми, попростував я до своєї любої старої Пеготті.

І ось я побачив її біля пічки в кухні з кахельною підлогою. Щойно постукав я у двері, як вона відчинила їх і спитала, кого мені треба. Усміхаючись, глянув я на неї, але вона не всміхнулась мені у відповідь. Ми весь час листувались, та після нашої останньої зустрічі минуло сім років.

— Чи вдома містер Баркіс, мем? — спитав я, намагаючись говорити якнайгрубішим басом.

— Він вдома, сер, — відказала Пеготті, — але він лежить, його зовсім розбив ревматизм.

— Він тепер не їздить до Блендерстона? — спитав я.

— Їздить, коли йому стає краще, — відповіла вона.

— А чи не їздите ви туди іноді, місіс Баркіс?

Вона глянула не мене уважніше, і я помітив, як здригнулись її руки.

— Річ у тім, що я хотів спитати дещо про один тамтешній будинок, який зветься… от не пригадую… «Граки», — вів я далі.

Вона відступила на крок і злякано простягла вперед руки, ніби відштовхуючи мене.

— Пеготті! — не витримав я.

— Мій любий хлопчику! — скрикнула вона, і ми обоє залилися сльозами і впали одне одному в обійми.

Духу в мене не вистачає розповісти, як шаліла вона від радості, як сміялась і плакала, як пишалася, раділа, як шкодувала, що так довго не тримала в обіймах мене — її гордість і радість. З нею я не боявся мати занадто юний вигляд. Можу сказати, що ніколи в своєму житті я не сміявся і не плакав більше, ніж того ранку.

— Баркіс буде такий радий, — сказала Пеготті, витираючи очі фартушком, — це поліпшить його здоров'я значно більше, ніж усі мазі на світі. Чи можна мені піти сказати йому, що ви тут? Чи не хочете піти нагору побачитися з ним, любий мій?

Безперечно, я хотів. Але нелегко було Пеготті вийти з кімнати — щоразу, підходячи до дверей і обертаючись до мене, вона знову спинялася, щоб іще посміятись і поплакати на моєму плечі. Нарешті, аби полегшити цю справу, я пішов нагору разом із нею; почекавши за дверима хвилинку, поки вона кількома словами підготує містера Баркіса, я увійшов до кімнати хворого.

Захоплено зустрів він мене. Через ревматизм йому не можна було тиснути руку. Але він попросив мене потрусити китицю його нічного ковпака, що я й зробив з великою щирістю. Я сів біля його ліжка, а він заявив, що з насолодою уявляє собі, ніби знову везе мене блендерстонським шляхом. Лежачи горілиць, закутаний аж до підборіддя, він справляв чудне враження.

— Так яке це ім'я написав я на возі, сер? — спитав містер Баркіс з тихою усмішкою ревматика.

— Ах! Містере Баркіс, у нас були серйозні розмови про цю справу.

— Я довгенько-таки сватався, сер? — перепитав містер Баркіс.

— Довгенько, — підтвердив я.

— І я не шкодую про це, — сказав містер Баркіс. — Чи пригадуєте, що ви казали мені колись про те, як вона пече пироги з яблуками і всякі тістечка?

— Авжеж, дуже добре пригадую, — відказав я.

— І це було так само точно, — мовив містер Баркіс, — як годинник. Це було так само певно, — вів далі містер Баркіс, похитуючи своїм нічним ковпаком, бо то був його єдиний спосіб жестикулювати, — так само певно, як податки. А нічого нема певнішого, ніж вони.

Містер Баркіс глянув на мене, ніби чекаючи підтвердження цих своїх ліжкових міркувань, і я задовольнив його мовчазне прохання.

— Нічого немає певнішого, ніж вони, — повторив містер Баркіс. — Такий бідний чоловік, як я, приходить до такого висновку, коли хвороба прикує його до ліжка. Я чоловік дуже бідний, сер!

— З жалем чую це, містере Баркіс.

— Справді, я дуже бідний чоловік, — знову сказав містер Баркіс.

По цій мові він поволі витяг праву руку з-під ковдри і безцільним непевним хватом взяв палицю, що була легко прив'язана до ліжка. Деякий час він тикав навкруги цим інструментом, і на обличчі його з'являвся ряд прикрих виразів. Нарешті містер Баркіс наткнувся палицею на скриню, один куток якої видно було мені весь час. Тоді задоволення розлилось по його обличчю.

— Старе лахміття, — пояснив містер Баркіс.

— О! — сказав я.

— Хотів би я, щоб то були гроші, сер, — сказав містер Баркіс.

— Я теж хотів би цього, — мовив я.

— Але то не гроші! — сказав містер Баркіс, якнайширше розкриваючи обидва свої ока.

Я запевнив його, що не маю в цьому сумніву, і містер Баркіс, ніжніше глянувши на свою дружину, заявив:

— Вона найкорисніша і найкраща з жінок — К. П. Баркіс. Вона заслуговує всякої хвали, яку можна віддати К. П. Баркіс, і навіть більше. Люба моя, чи не влаштуєш ти сьогодні вечерю заради компанії? Чи не приготуєш ти чогось смачного поїсти і попити?

Я хотів уже протестувати проти цієї непотрібної вистави на мою честь, але Пеготті, стоячи по той бік ліжка, робила мені виразні знаки, щоб я погодився. Тому я нічого не сказав.

— Лишилось у мене тут десь небагацько грошей, люба моя, —