Читати книгу - "Майстер"

в Раї. Він міркував собі, що саме так мусять почуватися й інші: мабуть, подібне відчував батько після того, як познайомився з матір’ю, і Вільям, доки чекав на згоду Еліс вийти за нього заміж. Йому було цікаво, чи цей стан чарівливої ніяковості є тепер таким усеосяжним тому, що він зробився старшим, чи тому, що Андерсен гостюватиме так недовго, чи, може, тому, що його надіям аж ніяк не судилося справдитись. Ідучи Раєм або ідучи на велосипеді сільською місцевістю, Генрі дивився на поодиноких перехожих і сам у себе запитував, чи й вони колись відчували цей світлий неспокій, це раптове стискання нутрощів, чекаючи на приїзд іншої людини.

Однак, окрім мрій і сподівань, Андерсенове коротке гостювання викликало в Генрі не тільки розчарування, але й стало приводом іще раз пережити, тільки цього разу набагато гостріше та глибше, відчуття доленосності моменту, що ним завжди супроводжується жадання близькості. Немовби намагаючись передбачити майбутній біль розлуки, він знову і знову згадував той час із Полем Жуковським у Парижі понад двадцять років тому. Генрі так багато разів програвав у голові ту ніч, вона постійно жила в ньому всі ці роки, не даючи йому спокою своєю драматичністю й остаточністю. Пригадалось, як він намотував безкінечні кола, думаючи, що от-от піде геть, розчиниться у вечірньому тумані, повернеться до похмурого прихистку своєї паризької квартири, але тільки підходив ближче. Він стояв на тротуарі, коли настала ніч і туман перетворився на дощ. І сама думка про це змушувала його зараз тремтіти від страху, але й безперестанку думати про те, що могло б тоді бути. Стоячи там і чекаючи невідомо чого, він дивився вгору, на Полеве вікно, освітлене лампою, і надлюдським зусиллям утримував себе, тільки б не перейти вулицю й не виявити своєї присутності. Те його багатогодинне стояння, чергування під вікнами, що здавалося безкінечним, закінчилося поразкою. Багато років воно згадувалось у найменш відповідні моменти, захоплюючи в полон його єство, і тепер відбулося те саме.

НА ЦЮ ПОРУ Бурджесс Нокс уже призвичаївся до гостей, особливо влітку, а нові слуги, котрих Генрі найняв після звільнення Смітів, виявляли постійну готовність прийняти вузенький потічок давніх друзів і родичів, які прибували на гостини до Лемб-Хауса. Від природи Бурджесс Нокс не був допитливим; він сприймав речі такими, якими вони були. Але зараз, перед самим приїздом Гендрика Андерсена, він часто підходив до Генрі і трохи ніяково та плутаючись у словах ставив йому різні питання щодо звичок і вподобань містера Андерсена.

Того дня, коли треба було зустрічати Андерсена з потяга, Генрі запримітив, що Бурджесс Нокс неспокійно кружляє кімнатою для сніданків, а потім побачив, що він знічев’я стоїть під дверима його кабінету. Було помітно, що слуга ретельніше, аніж зазвичай, одягся, по-новому підстригся і зробився більш поворотким. Генрі всміхнувся на думку про те, що його примарні надії та марні сподівання передались і слугам. О сьомій годині Бурджесс Нокс уже чекав перед дверима в напіввійськовій позі, тримаючи свого возика, наче готову вистрілити гармату.

АНДЕРСЕН ЗАГОВОРИВ, ЩОЙНО вийшовши з вагона. Він забажав показати Генрі кількох людей, із якими їхав в одному купе, і, коли потяг рушив, не раз махнув їм рукою на прощання. Зібравши Андерсенів багаж і розмістивши його на возику, Бурджесс Нокс не зводив очей із Генрі, віддано слідкуючи за ним, і жодного разу, наскільки Генрі міг про це судити, навіть краєчком ока не поглянув на гостя, а потім постійно уникав його в Лемб-Хаусі, наче скульптор міг його вкусити.

Андерсен ходив будинком, оглядаючи його без особливого ентузіазму, ніби бував уже тут багато разів і все це бачив. Навіть погруддя графа Бевілакви, що стояло на підвищенні в кутку вітальні, не викликало в нього нічого, крім побіжної цікавості. Подорож так його розтривожила, що скульптор, за його власними словами, не бажав ні піднятися до своєї кімнати, щоб перевдягтися, ні освіжитися, ні посидіти в саду чи деінде. Скидалося на те, що його нещодавно під’єднали до електромережі й увімкнули всі вмикачі. Він постійно говорив і світився, мов люстра, розповідаючи Генрі про свою роботу та про те, з ким має зустрітись у Нью-Йорку, про те, що ті люди скажуть про його скульптури і що вже про них сказали. Імена дилерів, колекціонерів і архітекторів, які займалися питаннями містобудування, змішалися докупи з іменами мільйонерів і впливових у вищому світі дам. Париж і Нью-Йорк, як і Рим і Лондон були місцями, як сказав Андерсен, де ним захоплювалися, де на його роботи був шалений попит.

Після повернення з Італії, Генрі обмірковував декілька проектів і знав, що принаймні два з них вимагатимуть від нього великих зусиль. Спочатку робота, як дихання на холодному склі, буде туманною та непевною, і він сподіватиметься, що зуміє розпізнати її чіткий обрис, доки той подих не встигне зникнути. А потім доведеться працювати набагато сумлінніше та ретельніше, ніж будь-коли раніше. Тож, слухаючи Андерсена, він відчував гірке вдоволення від того, що вже має досвід поразок і знає якими повними сорому та болю вони бувають. Але Генрі мовчатиме, терпляче чекаючи, доки гість заспокоїться, не перериватиме його і не встряватиме у суперечку, а просто почуватиметься щасливим від того, що його друг приїхав, навіть якщо Андерсен іще й не усвідомив цього факту.

УРАНЦІ, ВИЯВИВШИ, ЩО Андерсен іще не встав, після сніданку Генрі пішов до садової кімнати, щоб розпочати заплановану на цей день роботу. Шотландець, здавалося, не помічав ні його вагань, ні потреби повторювати цілі речення так само, як і нічим не виявив свого здивування, якщо воно було, коли Генрі почав диктувати доладно та швидко, аж секретар заледве встигав натискати на клавіші друкарської машинки. Робота відволікала від думок про те, що його гість і досі, може, залишається в ліжку чи приймає ванну, чи сидить за дуже пізнім сніданком, чи от-от з’явиться на порозі його кабінету. Генрі вже давно виявив, ще до того, як почав приймати гостей, що коли він занурюється в роботу, то виникає дивний стан потужної зосередженості на творенні тексту, і тоді поява кожного нового речення приносить задоволення, неначе думка про те, що він змушує всіх інших замовкнути, чи передчуття швидкої зустрічі з кимось приємним. Генрі працював із небувалим завзяттям, немов у намаганні довести самому собі, на що він здатний. Отак і тривало до полудня, аж доки він виснажив шотландця та міг бути впевненим у тому, що знайде Андерсена десь у будинку чи в саду, де скульптор на