Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

src="images/i_015.png"/> , помітивши здивування сина, також звернула увагу на Пітера.

— 

, — гукнула вона йому через усю кімнату.

— Що вона сказала? — запитав Пітер у Номера Один.

—

лово, — відповів той. — Слово від тебе.

— Ти маєш на увазі... промову?

Номер Один дипломатично схилив голову.

— Мало

лів, багато лів, кільки-небудь лів. тільки лів, кільки може .

— Але ж вона... вона не Обожнювач Ісуса, адже ж ні?

— Ні, — погодився Номер Один, тимчасом як 

нетерплячим жестом уже квапила Пітера. — ього дня в і лова хоро і, — і він торкнувся Пітерового ліктя, що за мірками Номера Один було рівнозначно поштовху.

Ось воно й сталося: тепер Пітер теж учасник дійства. Ще одна прикраса Великого Дня матері. То й нехай, нічого поганого в цьому немає. Християнство завжди використовували для таких цілей. Та й хто знає — можливо, ця жінка захотіла скористатися Пітером не через його статус пастора, а через його статус гостя. Він виступив наперед. Фрази й теми метлялися без ладу в його голові, зрозумілим було єдине: Пітер хотів, щоб його промова прозвучала на честь не лише матері з дитиною, а й на вшанування Обожнювача Номер Один, що так гідно ніс свій тягар важкої втрати. Раніше Пітер часто зненацька усвідомлював, що найревніший член його пастви, той, хто постійно виголошував про радість пізнання Христа, про щедре благословення віри, насправді — ця думка тоді, наче спалахом, проймала Пітера — дуже нещасливий і страждає від нестерпного смутку. Номер Один цілком міг бути одним із таких вірян.

— Мене попросили сказати кілька слів, — почав Пітер. — Дехто з вас зрозуміє те, що я скажу. Більшість, мабуть, ні. Я маю надію, що одного дня зможу сказати це вашою мовою. Але стривайте-но — ви чули? — я щойно промовив це прекрасне слово: «надія». Так зветься почуття, і так зветься дитя, яке сьогодні прийшло в наш світ.

Маля підняло один черевичок, потім другий і перекинулося на спину. Мати ніжно підхопила його й допомогла підвестися, і хлопчик, замислившись, усівся на підлогу.

— Надія — річ тендітна, — провадив далі Пітер. — Тендітна, наче квітка. Через цю тендітність над нею насміхаються люди, яким життя видається темним і сповненим тяжких випробувань, люди, які зляться, коли те, що є в них самих, але у що вони не можуть повірити, приносить розраду іншим. Вони воліють розчавити тендітну квітку надії своїми чоботами, немовби промовляючи: «Дивіться, якою слабкою вона є, дивіться, як легко її знищити!» Але насправді надія — одна з найсильніших речей у Всесвіті. Гинуть імперії, на порох перетворюються цивілізації, а надія завжди повертається, пробиваючись крізь попіл, проростаючи з насіння невидимого й непоборного.

Паства — якщо, набравшись зухвальства, назвати так присутніх тут оазян — затихла, неначе зважуючи кожне почуте слово, хоча вони й мали б почуватися спантеличеними. Пітер знав, що йому слід ставитися до своєї промови як до такої собі коротенької й бурхливої мелодії, заграти яку запросили чужоземного гостя на його дивоглядному інструменті.

— Як усі ми знаємо, — вів далі Пітер, — надія, яку плекають найбільше, — це народження дитини. Біблія — книга, яку деякі з вас люблять так само, як люблю її я, — містить багато хороших історій про народження дітей, зокрема і про народження Ісуса Христа, нашого Господа. Але не час і не місце розповідати мені ці біблійні історії. Я лише повторю кілька слів із давньої книги Екклезіясту, які допомогли мені зрозуміти все те, що я бачив за останні кілька днів. Сказано-бо в Екклезіясті: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати; час плакати й час реготати; час садити і час виривати посаджене». Стара людина — мати Обожнювача Ісуса Номер Один — померла. Це дуже сумна подія. Нова людина —

 — народилася сьогодні. І це дуже радісна подія. Віддаймо ж однакову пошану кожній із них: святкуючи прихід нового життя, пам’ятаймо про тих, хто нас залишив, а тоді посеред смутку й журби душі наші злинуть, коли ми вітатимемо нове життя. Отож, маленький  — найпрекрасніший і найкоштовніший дарунок нашій громаді — я кажу тобі: «Ласкаво просимо!»

Пітер сподівався, що останнє слово вимовив із достатньою інтонацією, яка би вказувала на кінець промови. Очевидно, так і було: усі слухачі зашелестіли, заплескали й замахали руками. Навіть маля, вхопивши настрій, що запанував серед оазян, здійняло свої крихітні долоні в рукавичках. Кімната, що була такою тихою в попередні хвилини, тепер знову наповнилася воркуванням і розмовами; люди, що на короткий час стали аудиторією, зараз перетворилися знову на юрбу. Пітер уклонився і повернувся на своє місце біля стіни.

На одну мить посеред святкування, що поновилося, в голові Пітерові залоскотала думка про власну дитину, що росла всередині його дружини далеко-далеко звідси. Але вона не була навіть належним чином сформована — побачене мигцем відображення думки, яке не могло конкурувати з усім тим збуренням просто перед його очима: строкатий натовп, схвильовані рухи, незрозумілі вигуки, пильне новонароджене маля з тонкими ручками й ніжками — герой цієї миті, король