Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

16

Відхилившись від осі й розлетівшись у просторі

Настав п’ятий день, день дощовий і напрочуд гарний, а Пітерові геть випало з пам’яті, що сьогодні за ним приїжджає Ґрейнджер.

Не те щоб він не хотів її приїзду, і не те щоб вона зникла з його реальності... Упродовж цих трьохсот шістдесяти з гаком годин, які розділяли їхні заплановані зустрічі, Пітер раз по раз згадував про неї. Приміром, він думав, чи дозволить йому жінка цього разу допомогти з видачею ліків; він пригадував шрами на її зап’ястку й розмірковував над тим, які страждання могли змусити молодшу Ґрейнджер завдати собі цих ран; а іноді, вночі, перш ніж Пітер засинав, перед його очима стрімко пролинало її бліде стурбоване обличчя. Однак життя серед оазян було неймовірно насиченим, і він мусив тримати у своїй голові силу-силенну всього. «Вважай на можливості, — повчала його Книга Сираха. — Не будь нетямущим ні в великому, ні в малому».

Ні, Пітер не забував молитися за Чарлі Ґрейнджера й Коретту, і щоразу, як він це робив, у думках його поставала Ґрейнджер. Але вранці п’ятого дня, коли він прокинувся, довга ніч скінчилася, зійшло сонце, неподалік дощило — та й по всьому. Його зустріч із характерною аміківською аптекаркою геть-чисто вивітрилася з голови.

Однаково йому ніколи не вдавалося як слід жити за розкладом. Що довше Пітер перебував разом із оазянами, то менше сенсу бачив у тому, щоб чіплятися за час, який тут був, щиро кажучи, недоречним. Пітер уже не відчував добу як двадцять чотири години, і вже напевно в ній не було тисячі чотирьохсот сорока хвилин. День тепер означав відтинок часу, протягом якого світило сонце і який від наступного дня був відмежований покровом темряви. Доки було світло, Пітер не спав двадцять, може, двадцять п’ять годин поспіль. Він не знав точно скільки, тому що батьків годинник зупинився, зіпсувавшись від вологи. Прикро, але що вдієш.

Хай там як, життя полягає не в тому, щоб його вимірювати годинником, а в тому, щоб узяти якомога більше з кожної дарованої Господом хвилинки. Стільки всього треба було зробити, стільки нового обміркувати, зі стількома людьми поспілкуватися... Коли спадала темрява, Пітер засинав мертвим сном, його свідомість потопала швидко й невідворотно, наче автомобіль, що йде під воду. А після вічності, проведеної на дні, він зринав ближче до поверхні, де далі дрімав і бачив сни, уставав, щоб піти до вбиральні, потім знову дрімав, знову бачив сни. Йому наче відкрилася таємниця Джошуа — кота Джошуа тобто. Таємниця, як дрімати цілісінькими годинами і днями, не знуджуючись, накопичуючи енергію для майбутніх подій.

Коли ж більше спати Пітер не міг, він лежав із розплющеними очима, дивився в небо, знайомився з вісімдесятьма сімома зірками і давав їм назви: Зімран, Йокшан, Мадан, Мідіян, Ішбак, Шуах, Шева тощо. Усі ці родоводи з Книг Буття й Виходу зрештою таки стали у пригоді. Вони породили нове сузір’я.

Здебільшого, однак, Пітер працював над своїм переказом Святого Письма, сидячи в ліжку при світлі смоляних свічок, які довго горіли. Біблія короля Якова лежала розгорнута в нього на колінах, записник — на передпліччі, а під головою — подушка, на випадок, якщо треба було відкинутися й порозмірковувати над варіантами. «До кожної округи письмом її, і до кожного народу мовою його»[41], — основні засади, якими керувався Мордехай, розсилаючи свої послання під час Вавилонського полону євреїв. Якщо оазяни не можуть мати Євангелія власною мовою, вони заслуговують принаймні на текст, який зможуть вимовляти і співати.

Не раз Пітер виходив із церкви в пітьму, ставав навколішки серед поля, де закопував свої відходи, і прохав Господа сказати йому по щирості, чи не впадає він у гріх гордині. Чи справді настільки потрібне це його перетлумачення Біблії, на яке Пітер витрачав так багато сил? Оазяни ніколи не просили позбавити їх шиплячих і свистячих приголосних. Вони, схоже, упокорилися перед таким принизливим для їхньої гідності становищем. Курцберґ навчив їх співати «Чудову ласку», і як же мелодійно вона звучала! І водночас — як нестерпно було чути їхні страждання! А може, в цьому і вся суть? У їхньому вимученому наближеному виконанні була Божа ласка. Більше Божої ласки, це вже запевне, ніж у співі задоволеної життям релігійної громади якого-небудь англійського містечка, де віряни виконують нескладні церковні гімни, тоді як думки їхні зайнято футболом і мильними операми. Оазяни хотіли Книгу дивних нових речей; може, не варто було Пітерові позбавляти її всієї дивності.

Він молився, прохаючи про настанову. Господь не відраджував його. У тиші теплої оазянської ночі, коли зорі мерехтіли зеленавим сяйвом у лазуровому небі, весь простір довкола Пітера сповнився приголомшливою відповіддю: «Усе буде добре. Доброзичливість і співчуття — це завжди правильно. Чини як чинив». Ніщо не могло затьмарити спогади про те, як оазяни співали для нього «Чудову ласку» — це був подарунок їм від Курцберга, який вони передали своєму наступному пастору. Але він, Пітер, залишить їм інакші дари. Він подарує їм Святе Письмо, що струменітиме вільно, наче подих.

Тепер його паства налічувала близько ста двадцяти Обожнювачів Ісуса, і Пітер рішуче був налаштований пізнати кожного з них як особистість, а це вимагало значно більших зусиль, ніж просто відкласти у себе в пам’яті колір балахона поряд із номером Обожнювача Ісуса. Пітер, так би мовити, просувався вперед у своєму намаганні розрізняти лиця оазян. Потрібно було припинити чекати, що риси обличчя врешті перетворяться на ніс, губи, вуха, очі тощо. Цього ніколи не станеться. Натомість належало навчитися розпізнавати їхні лиця так, як ми розпізнаємо дерево чи скелю: як абстрактну, ні на що не схожу, але вже знайому після того, як трохи поживемо поруч із нею, річ.

І навіть попри це, упізнати було не те саме, що пізнати. Можна було навчитися розпізнавати певний малюнок із опуклостей і відтінків кольору, щоб зрозуміти: перед тобою Обожнювач Ісуса Номер Тринадцять. Але хто він насправді, цей Номер Тринадцять? Пітер мусив визнати, що пізнати глибше оазян йому не вдавалося. Він любив їх. На цю мить доводилося вдовольнятися цим.

Іноді Пітер замислювався, чи ж доведеться вдовольнитися цим назавжди. Тяжко було запам’ятати осіб, якщо вони не поводилися як люди — не випинали напоказ своє Я, не намагалися щосили самі позначити себе у твоїй пам’яті. Оазяни були не такі. Жоден із них не кричав своєю поведінкою: «Погляньте на мене!» або «Чому світ не хоче дозволити мені